За небокрай червоне Сонце в сутінь ляже спати

За небокрай червоне Сонце в сутінь ляже спати,

Коли ми підемо удвох по зоряній алеї.

Я приховаю, що до тебе геть не вмів кохати,

А ти не скажеш, що серця збирала, мов трофеї.

 

Доріжку місячну для нас простеле ніч рікою,

Слова пестливі помандрують течією.

Весь неосяжний Всесвіт ти заповнила собою

Цієї ночі, замість снів, ставши моєю.

 

Немов пелюстка волошкова, ти тендітна,

І коли знов блаженно обіймаю,

В моїй душі розкішний сад едемський квітне.

Ти – янгол, що мені дарує клапоть раю.

 

Ти неземна, ти не тутешня, карколомна, мила.

Ой, де ж ті рештки глузду? Ти – від горя втеча.

Коли ти йдеш на п’ять хвилин, раптом втрачаю крила,

Й мене затягує бездонна порожнеча.

 

Із кожним днем кохаю все сильніше,

Моя любов - перлина щастя в мушлі почуттів.

Якщо Господь насправді долі пише,

Він не шкодує задля нас своїх найкращих слів.

 

Ти – королева моїх мрій, моїх думок цариця,

Вже не тримаю грішне тіло від палких спокус.

Чуєш? Самотність лячно виє, ніби зла вовчиця,

Коли я не торкаюся твоїх солодких вуст.