Маніяк (18+)

Вона фанатіла від Едгара Аллана По,

Носила сережку із вороном замість прикрас.

Опівночі усі трамваї вертались в депо,

Вони познайомились саме у цей темний час.

 

Він їхав зі зміни та п’янки з котримсь із колег,

Вона поверталась з останнього кіносеансу.

Знічев’я розмову затіяв, мовляв, я – Олег.

Вона назвалАся Ленор - на мотив декадансу.

 

У шумі колес явно чулося: «Втрапиш в біду»,

Та натяки долі не слухаєм ми необачно.

Він плечі розправив: «Дозволь, я тебе проведу».

Вона посміхнулась: «Веди, як самому не лячно».

 

На станції «Мряківка» вийшли, й гайда через ліс,

Іти навпрошки до села було близько години.

Рипіли дерева від вітру, мов чумацький віз,

І місяць висів, наче люлька малої дитини.

 

Зірки миготіли так, нібито грали виставу,

І пахло корою берез, листям та чорноземом.

Він радо налив їй з великого термоса каву,

Вона пригостила еклером з банановим кремом.

 

ХитрЕнько примружилась: «Знаєш, скажу тобі так -

Що бреше про це на районі в нас кожна собака:

Завівся у нас тут справжнісінький злий маніяк,

Не те, що якийсь цюцюрковий брудний злодіяка.

 

Десяток людей вже потрапили йому в жертви.

Пліткують, що тут лютує пекельний звір.

Знаходять щомісяця в лісі оцьому мертвих,

А поруч – порізані ремені з їхніх шкір.

 

Говорять менти, у венах міцне снодійне

У тих бідолах, закатованих без причин.

Та сам розумієш, село у нас провінційне,

То ж маємо хоч якесь джерело новин.»

 

Олег посміхнувся: «А може, цей звір – то я?

І в тому трамваї зустрів тебе на забаву.

Ніхто не почув би криків твоїх здаля.

Снодійне могло би підмішаним бути у каву.»

 

Хлопчина присів під дубом, обвисли руки,

Хотів засміятись, спромігся лише на хрип.

Зненацька відчув, що звичні сердечні стуки

Повільніші стали від тихих озерних риб.

 

«Мовчи, мій хороший. Тортури сприймай покірно.

Так легко було привести тебе сюди.

Снодійне було в еклерах. Смачнючі, вірно?

Що далі? Розваги! Гляди, дорогий, сюди.»

 

Ніж став органічним доповненням її руки,

Й на лезі блиснули яскраві серпневі зірки.