Страчена доля
Страчена доля стоїть, мов примара.
Плинуть з очей її синії хмари.
А під тим хмарищем война і смута
Доти рубатиме скривджену землю,
Доки не вилите море спокути
В поле, де впадуть майбутнього зерна.
Всіяне поле вогнем і залізом,
Ходить по полю самотній лелека,
Чорне, як ніч його спалене пір’я,
Тінь його тут лиш, а сам він далеко.
Сам він у вирій поніс чужі душі
Тих, хто загинув боронячи землю.
Йдуть за ним віддані, вірні і мужні,
Інші лишаються всохнувши стерням.
Тужать жнивці, від війни посивілі.
Поле гойдається душами мертвих,
Скніють тіла чиї в братніх могилах,
Топчуть які лави втомлених вершників.
Страчена доля стоїть, мов примара,
Доки не вилите море спокути.
Плинуть з очей її синії хмари,
А під тим хмарищем война і смута.
Страчена доля стоїть, та не мертва.
Різьблена крига, легка і прозора.
В грудях палає розкраєне серце,
З ран її ріки наповнюють море.
