Страчена доля

Страчена доля стоїть, мов примара.

Плинуть з очей її синії хмари.

 

А під тим хмарищем война і смута

Доти рубатиме скривджену землю,

Доки не вилите море спокути

В поле, де впадуть майбутнього зерна.

 

Всіяне поле вогнем і залізом,

Ходить по полю самотній лелека,

Чорне, як ніч його спалене пір’я,

Тінь його тут лиш, а сам він далеко.

 

Сам він у вирій поніс чужі душі

Тих, хто загинув боронячи землю.

Йдуть за ним віддані, вірні і мужні,

Інші лишаються всохнувши стерням.

 

Тужать жнивці, від війни посивілі.

Поле гойдається душами мертвих,

Скніють тіла чиї в братніх могилах,

Топчуть які лави втомлених вершників.

 

Страчена доля стоїть, мов примара,

Доки не вилите море спокути.

Плинуть з очей її синії хмари,

А під тим хмарищем война і смута.

 

Страчена доля стоїть, та не мертва.

Різьблена крига, легка і прозора.

В грудях палає розкраєне серце,

З ран її ріки наповнюють море.