Натхнення

I

 

У кожного траплялися п’ятихвилинні закоханості. Коли вихоплюєш очима із натовпу певну людину, й нестерпно хочеться придумати романтичну історію, у якій ви познайомитесь, одружитесь, народите десяток діточок та помрете в один день, узявшись за руки, наче персонажі Шекспіра. Аж ось розчиняється у рутині об’єкт раптової пристрасті, і разом із ним зникає відчуття окриленості. А вже наступного дня, чи через тиждень/місяць/рік (необхідне підкреслити), зустрічаєте ще когось, щоб знову закохатися на п’ять хвилин, а потім назавжди забути.

У Сашка сталося інакше. У віці сімнадцяти років він якось відчув дивну прохолоду посеред пекельної літньої спеки. Схоже було на сильний протяг, що розгулявся у просторому новому будинку. Звідкіля йому взятися? Диво, та й годі. Озирнувшись навколо, побачив безліч привабливих юних обличь – ще б пак, Харків – місто студентів. Але була серед них дівчина, котра цілковито заволоділа увагою хлопця. Ніби в уповільненій зйомці, рухалася вона – подібна Венері, що зійшла з Олімпу, аби прогулятися грішною Землею. Висока, струнка - наче гітарна струна, чорноволоса й блакитноока. Легенький сарафан підкреслював милі оку принади та дозволяв помітити позбавлений засмаги короткий білий шрам на лівому плечі.

Здавалося, натовп от-от розступиться між ними, як Червоне море перед народом Мойсея, але замість цього море людей навпаки – проковтнуло кохану.

Як не бігав колами збуджений юнак, як сильно не витягував шию, узріти хоча б напрямок, в якому зникла дівчина, йому було не сила.

Певна річ, багаторазово повертався на майдан Свободи, в марній надії знову зустріти кохану. А потім змушував нервувати дівчат в метро, вглядаючись в обличчя кожної маніакальним, сверблячим поглядом загнаного звіра, що прагне порятунку. Надія знайти зниклу радість танула, наче морозиво того серпневого дня, коли доля подарувала хвилину щастя, позбавивши буремну душу спокою.

До цього випадку Сашко міг у будь-який момент доби назвати поіменно усіх гравців збірної України з футболу, включаючи запасних, молодих та споконвічних резервістів. Ходив на плавання. Бував у нічних клубах. Зненацька все це потьмяніло, втратило значення. Наче хтось вимкнув світло в момент, коли хлопець намагався прочитати найцікавішу у своєму житті історію.

Якось нещасний корпів над підручником з тригонометрії і мимоволі почав писати просто у книзі – між набридлих формул – наступні слова:

 

Очі – наче проліски весінні,

Я благаю їх о воскресінні

Вбитої при зустрічі душі,

Що мені лишила? Лиш вірші.

 

Схаменувшись, зрозумів, що псує університетську власність. А ще відкрив у собі поклик писати. Коли робив це, ставало легше: забувалися негаразди, не турбували сумні думки, з’являлася чарівна ілюзія, що та, кому це присвячено, поруч – ось прямо зараз тримає його за руку, й нахиляється, щоб поцілувати.

 

 

II

 

Батьки були проти того, щоб він кидав математичний факультет. Старшому поколінню завжди видніше наш майбутній шлях з висоти прожитих років. Ось тільки вони дивилися на життя з пагорбу власного досвіду, а Сашко вже кружляв над світом на крилах літератури.

Змінив з десяток професій. Був вантажником, таксистом, пакувальником хлібобулочних виробів, кочегаром, охоронцем, автобусним контролером, доглядачем лісових угідь, ба, навіть відпрацював близько року санітаром у психлікарні, остаточно переконавшись у тому, що справжні психи керують країною, а не сидять у божевільні.

Першою дружиною Сашка стала висока, струнка дівчина, другою – чорноволоса, третьою – блакитноока. Ледь не одружився вчетверте на знайомій дитинства, якось помітивши у тої невеличкий шрам трохи вище ліктя. Вчасно схаменувся, усвідомивши, що збирає пазл зі шматків інших жінок, намагаючись скласти ідеальний портрет тієї, котру бачив уві сні щоночі. Певна річ, виходив монстр Франкенштейна. Бо неможливо зшити єдине живе кохання із кількох мертвонароджених, кволих любовей.

Тридцять років свого життя Сашко мало заробляв, але багато дізнавався. Наче маленький, ласий до пізнання хлопчисько, що спіймав жука-оленя, та вертить його туди-сюди, щоб краще роздивитися, наш герой вертів життя, пізнаючи всі його найменш привабливі сторони.

Визнання прийшло до нього зненацька. Ще у юнацтві він поєднував складання віршів-посвят таємничій дівчині, що навіть не мала імені, з написанням малої прози. Після сорока зазіхнув на роман. Отриманий досвід десятка прожитих професійних життів став у пригоді. Героями його бестселеру виявилися прості трудяги, що люблять, ненавидять, зраджують, вбивають, проявляють милосердя та пізнають цей світ, шукаючи, як вміють, власне місце у ньому.

Ще десять років великі видавництва та крихітні друкарні відмовляли Сашку. Інший взагалі покинув би писати. А він – ні. Бо просто не міг цього не робити. Аж ось котрийсь із гравців книжкового ринку звернув увагу на електронний лист із рукописом. Перший тираж вийшов скромним накладом у дві тисячі примірників. Резонанс, викликаний романом «Складне життя простих людей», змусив ще тричі перевидавати книгу стотисячним накладом тільки протягом наступного календарного року. Олександр зробив неможливе: викликав інтерес до читання у нерафінованої публіки – звичайних трудяг. Він поважав їх, перетворивши їх долі на мистецтво, вони віддячували копійчиною, що капала з продажу кожного примірника.

Про те, що його номінують на Нобелівську премію у жанрі літератури, Сашко дізнався із вранішніх новин. Від здивування виплеснув свіжозварену каву на ліжко, зіпсувавши простирадло. І хоча омріяного призу так і не отримав, шороху навів дай Боже. Саме у той момент його книгу почали перекладати іншими мовами світу.

Дивно, але карколомні поневіряння Сашкових героїв на теренах неньки України прийшлися світовій спільноті до смаку. Гарвардський університет зробив його почесним професором, зарахувавши роман у якості наукової дисертації. Інтерв’ю в нього взяли журнали «Esquire», «Cоsmopolitan» та «Playboy». А коли «The Times» надрукував фото письменника на обкладинці, стало зрозуміло, що на літературній зоряній мапі з’явилася нова яскрава зірка.

До того, як стати знаменитим, Сашко на кожному розі відчайдушно викрикував власні думки, зриваючи голосові зв’язки. І геть ніхто при цьому не чув його гучних вигуків. Тепер же уся планета, затаївши подих, прислухалася до найменшого шепоту генія. Так буває: роками грюкаєш у замкнуті на сім замків двері, втрачаючи надію, що колись тобі відчинять, аж ось досягаєш успіху, і перед тобою розчиняються усі двері світу. Та що там двері? Радо відкриваються навіть серця.

Дехто з далекої Анчурії прочитав роман, і залишився настільки враженим самобутнім стилем автора, що зробив тому пропозицію, що вкотре перевернула життя Сашка догори дриґом.

 

 

III

 

Якось о першій ночі Олександра розбудив телефонний виклик. На екрані висвітився невідомий номер, що починався із загадкових двох нулів та вісімки. Письменник вирішив, що це – витівки котрогось з фанатів, які тепер ладні були годинами чекати у черзі, аби отримати автограф улюбленого автора, та були щасливі, наче діти у Новорічний ранок, коли вдавалося сфотографуватися зі своїм кумиром. Кілька разів романіста навіть підкараулювали у його власному подвір’ї, щоб зізнатися у коханні. Довелося завести вівчарку та поставити будинок на сигналізацію.

Тієї ночі динамік смартфону затріщав, загудів, а потім настала тиша.

- Що за маячня?! – невдоволено запитав наш герой чи то у співбесідника, чи у самого себе.

Аж ось заміть тиші полилися гучні слова. З піднесеної інтонації можна було зрозуміти, що чоловік, який телефонував, каже щось надзвичайно важливе. Але доносив він власну думку на мелодійній іспанській мові, якої Сашко не знав. Зі слів «рerfecto», «unico» та «genio», що барвистими стрічками впліталися у монолог дивного чоловіка, Олександр зрозумів - його вважають ідеальним, унікальним та геніальним. За дві години по тому фанат нарешті вибалакався, і слухавку взяв перекладач, що з приємним вуху латиноамериканським акцентом вибачився за пізній дзвінок, викликаний різницею у часі, та пояснив сенс того, що відбувалося.

Виявилося, що правитель далекої республіки - Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес - настільки перейнявся живим словом нашого героя, що терміново знайшов єдиного в країні перекладача на українську мову, разом із ним розбудив посеред ночі директора видавництва, дізнався номер телефону митця та відразу зателефонував. Благав терміново прилетіти до їхньої країни для серйозної розмови. Натякнув на вагому грошову компенсацію за спричинені незручності.

Зазвичай Сашко чемно відмовився б від пропозиції. Але рясно посіяні зерна отриманих компліментів зійшли у вигляді вдячності, заколосилися приязню. До того ж, коли аж цілий президент держави присилає за тобою власний літак, ризикуєш спровокувати міжнародний конфлікт відмовою. Та й цікаво було дізнатися, що там за така терміновість.

Давши попередню згоду на візит, загуглив нового знайомого. Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес, котрого власний народ прозвав «El Salvador» - «Рятівник», прийшов до влади близько десяти років тому внаслідок чергового воєнного перевороту. До нього, ще за часів письменника О. Генрі, Анчурія вважалася так званою «Банановою республікою», що виживала виключно на експорті тропічних фруктів у США. Населення жило за межею бідності. Найбільшим успіхом для чистокровного анчурійця вважалося «зайцем» прослизнути до трюму навантаженого апельсинами, бананами та іншою фейхоайовиною, переплисти море й шукати таку-сяку роботу, аби утримувати родину, що лишилася на Батьківщині.

Президент залучився підтримкою нового уряду, та викупив права на кілька патентів у галузі електронних технологій. У невеличкій країні запрацювали сотні заводів, що дозволило отримати тисячі робочих місць. Вихід до моря допоміг вибудувати зручну та дешеву логістику. Ріст попиту на смартфони та «розумну» побутову техніку спричинив підйом рейтингу Анчурії у сотню країн із найбільшим рівнем ВВП на душу населення. Єдиним старим законом, що лишив новий президент, стала прилюдна страта. Здавалося б, що за дрімуче середньовіччя? Але дана міра покарання передбачалася виключно до можновладців, що були спіймані на корупції. Їх виводили в центр міста, котре вони обікрали, зачитували вирок, а потім жителі населеного пункту мали гарантоване державою юридичне право легально забити крадія камінням на протязі години. Слід зазначити, що до смерті забивали рідко. Частіше за все розбивали макітру, рвали на злодії одяг, та вигонили підсрачниками геть із міста, плюючи у спину й вигукуючи прокляття. Власність колишнього посадовця відчужували та роздавали народу.

Наслідком рішучих реформ виявилися тисячі кілометрів побудованих доріг, підвищення рівня освіти та зниження пенсійного віку до сорока п’яти років, бо ««El Salvador» вважав, що це – найкращий вік людини для того, щоб насолодитися життям, поки молодь працює та тримає економіку на плаву.

Журналісти усього світу писали про так зване «Нове економічне диво», а словосполучення «Анчурійський ефект» увійшло у словники зі значенням стрімкого розвитку країни із виключно земельним господарством, внаслідок переходу на виготовлення товарів високих технологій.

Олександру сподобалося те, що він прочитав. Кинувши у валізу плавки, ласти та маску для пірнання, вирушив в аеропорт, наспівуючи пісеньку «Guantanamera».

 

 

IV

 

Літак приземлився на крихітному аеродромі портового містечка Кораліо. Довгов’язий сеньйор-президент зустрів письменника коло трапу. Наполегливо тиснув тому руку та зізнавався у найщирішому захопленні, утираючи кремезними долонями скупі чоловічі сльози із засмаглого обличчя.

Опецькуватий перекладач ледве встигав знаходити влучний переклад тій великій кількості епітетів, котрими осипав гостя Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес.

- Ви так вміло жонглюєте словами, що самі могли б писати романи, - не втримався від компліменту Сашко.

- Намагався, - сумно відмахнувся від улесливого припущення можновладець, - Виявилося, що управляти країною значно легше, ніж вигадувати сюжети.

Червоний кабріолет віз їх через пів країни до столиці – міста Сан-Матео. Жодного охоронця, ніякого кортежу. Зустрічні громадяни щиро посміхалися, впізнаючи президента. Вклонялися, вдячно прикладали руку до серця, махали сомбреро. Одна огрядна жіночка похилого віку навіть послала повітряний поцілунок, який лідер «спіймав» на льоту у жменю та демонстративно засунув у внутрішню кишеню стильного білого піджака.

За кілька годин по тому Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес приймав гостя у власному маєтку – вишуканому, але не надто вичурному – без золотих унітазів та діамантових люстр.

- Як думаєте, пане Олександр, навіщо я велів літаку приземлитися в крихітному Коларіо, якщо набагато зручніше було б летіти безпосередньо в Сан-Матео? Й аеродром тут значно більший.

Перекладач встиг стати чимось на кшталт корисного додатку у смартфоні – його послугами користувалися, майже не помічаючи фізичної присутності.

- Сеньйор Суарес, гадаю, Ви хотіли показати справжній рівень життя у Вашій країні та відносини влади з народом.

- Саме так! Видатна проникливість. Я у Вас не помилився.

- Тепер Ваша черга втамувати мою цікавість. Навіщо я тут?

Президент підійшов до вікна, за котрим встромилися в синє небо дві довжелезні кокосові пальми. Мрійливо дивлячись вдалечінь, раптом запитав:

- Ви знали, що я навчився читати лише у віці тридцяти двох років?

- Ні. Але якщо моя книга стала першою, яку Ви прочитали, тоді зрозуміло, чому вона Вам настільки сильно сподобалася. Навіть не уявляю, що з Вами станеться, коли дійдете до справжніх геніїв: Шоу, Уайльда, Бальзака, Гюго.

- Я прочитав усю класичну літературу. І майже всю сучасну, - El Salvador посміхнувся у відповідь на жарт, показавши білі, мов часник, зуби. Зненацька очі зволожилися, кути губ опустилися. – Я виріс у бідній родині. Батька вбили під час чергової революції. А він навіть не мав жодних політичних переконань. Працював портовим вантажником. Йшов собі додому зі зміни крізь майдан, на якому саме ловили заколотників. Його застрелили у спину. Коли тіло привезли додому, у кишенях ми знайшли сім цукерок – по одній кожному із дітей. Батько навіть палити покинув, щоб замість сигарет щодня купувати нам гостинці. Мати знайшла ще одну роботу. У той час все, чого мені хотілося, – мати змогу утримувати себе та свою родину. Прийшовши до влади, першим чином я нагодував людей. Потім підняв рівень освіти. Переманив найкращих професорів Сорбонни та Оксфорду, що дозволяє нашим дипломам конкурувати при працевлаштуванні із дипломами найкращих світових ВУЗів. Анчурійці мають машини та дороги, аби ними їздити. Наші діти читатимуть про голод та війни лише у підручниках з історій. Лишилося єдине, без чого півтора мільйони моїх підданих можуть називатися населенням, але ще не є народом.

- І що це?!?

- Культура. Мистецтво та філософія – це показник власної ідентичності. Як відбитки пальців певної країни. Для Греції це – Сократ, для Італії – Леонардо Да Вінчі, для Іспанії – Федеріко Гарсія Лорка, для Японії – Рюноске Акутагава, для Великобританії – Чарльз Діккенс, Для Франції – Олександр Дюма, для США – Волт Вітмен, для України – Григорій Сковорода, для Чехії – Франц Кафка, для Голландії – Вінсент Ван Гог. А для Анчурії?

- Ну … я не настільки добре обізнаний у історії Вашої країни.

- От! І я про це. Жодних асоціацій. Довгий час моя держава народжувала героїчних революціонерів, котрі майстерно вбивали інших героїчних революціонерів, що були їх попередниками. Тому я об’їздив усю країну, та знайшов художника, рівень якого визнали впливові мистецтвознавці. Його звали Пабло Маноре. Працював збирачем фруктів, а у вільний час писав картини, до яких багато років нікому не було діла. Помер від пневмонії кілька років тому. Я хочу, щоб саме Ви написали його біографію, що вийде із репродукціями тридцяти його величних картин.

- Ваша пропозиція дуже лестить мені. Але я не маю фахової освіти, щоб професійно описати …

- Нісенітниці! Професійних оцінювачів мистецтва у світі тисячі! – перебив його збуджений ідеєю президент. – Мені потрібно, щоб світу розповів про нашого генія автор, що вміє відчувати та передавати власні емоції за допомогою слів. Здатен робити це таким цікавим, іноді абсурдним чином, що навіть закривши книгу продовжуєш вести внутрішній діалог із автором та історією, котру він розповів. Таких письменників я знаю усього двох: Вас та Миколу Гоголя. Але наші успіхи з клонування ще не дозволяють нам оживити Гоголя, тому лишаєтеся тільки Ви.

- Ви ж пожартували про експерименти з клонування? – вирішив перевести пафос бесіди на жарт Сашко.

- Як знати? Як знати? – підморгнув Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес. – Добре. Давайте вчинимо так: я покажу Вам моє улюблене полотно пензля Пабло Маноре. Якщо Ви самі не схочете написати роман про життя цього майстра, то що ж – виходить, я у Вас помилився.

Чоловіки пройшли у велику світлу кімнату, по центру якої стояла картина - у довжину метри два, включно із рамкою. Вона була накрита простирадлом. Господар будинку підійшов ближче. Особисто зірвав накидку з шедевру.

Від несподіванки гість позадкував, ледь не перечепившись через вишуканий дерев’яний стілець. Було від чого втратити рівновагу! З полотна на нього дивилася ВОНА – та сама дівчина, що усе свідоме життя являлася йому щоночі у снах. Чорноволоса, блакитноока, витончена та струнка. Так, на картині вона виглядала трохи старшою, але це, без сумніву, була саме та, хто одним своїм коротким візитом перетворила Сашка із позбавленого інтересів юнака на поета.

Розгубленість письменника лідер Анчурії трактував по-своєму:

- Ага! Потрапили у тенета чарівної сили мистецтва?

- Так. Ви мали рацію. Щось подібне я відчував лише споглядаючи «Сікстинську Мадонну» Рафаеля Санті та «Водяні лілії» Клода Моне. – Зізнався письменник. – Хто зображений на полотні?

- Вдова видатного художника. Бажаєте подивитися інші роботи майстра? Організував тимчасову галерею у своїй скромній оселі, поки будуємо перший у Анчурії Художній музей імені Пабло Маноре.

Олександр зачаровано кивнув. Пройшли у продовгуватий коридор, що вів до вражаючої бібліотеки президента. Обабіч на стінах висіли полотна, на яких висвітлювалися картини з життя буремної Анчурії. На кожній із них була зображена його давня знайома. Ось вона засмагає на фоні моря у яскравому червоному купальнику, ходить під парусом у величезному білому капелюсі, збирає банани із іншими жіночками, розливає бідному населенню безкоштовний суп, чи навіть тримає гвинтівку, закликаючи до революції. На кожному зображенні її вік різний, незмінним є одне: здається що вона от-от вийде до тебе, переступивши золотистий паркан дерев’яної рамки.

- Помітили? – лукаво посміхнувся президент. – Скрізь зображував свою дружину. Так, ніби …

- Ніби світу не існувало без цієї жінки?

- Perfecto, mi amigo! – вигукнув президент, і у перекладі на цей раз не було жодної необхідності.

- Я хочу почати книгу з інтерв’ю із вдовою художника.

Зустріч обіцяли влаштувати якнайшвидше. Перед тим, як відпустити шановного гостя у його готель, сеньйор Луїс Діаз де Нуньєз ла Суарес зупинив його на ґанку та простягнув крихітний круглий предмет у вицвілій рожевій обгортці, що був ледь помітний у його кремезній долоні.

- Що це? – не зрозумів славетний автор.

- Одна із цукерок, котрі знаходилися у кишені мого вбитого тата. Кожен з моїх братів та сестер забрав собі свою частку батьківського сумного спадку на згадку. Знаєте, ми – корінні Анчурійці – забобонні люди. Можете не вірити, але цей солодкий талісман кілька разів рятував мені життя. Я хочу, щоб тепер він допоміг Вам написати книгу, що прославить у віках країну моїх полеглих пращурів.

- Ні. Перепрошую, але це вже занадто.

- Я наполягаю. Грошей в мене багато. Звісно, я обіцяю Вам щедру винагороду у будь-якому випадку. Але я вірю, що боги натхнення вимагають у якості жертви не те, чого у нас багато, а те, що ми насправді цінуємо. Сприймайте це радше як жест моєї особистою вдячності.

 

 

V

 

За три дні по тому водій привіз письменника у будинок покійного живописця. Сашко пройшов вузькою стежкою між кількох грядок ананасів, що росли тут буквально як капуста у селі Сашкової тітки на Полтавщині.

На порозі з кокосової пальми зістрибнула нахабна руда мавпочка. Почала досить боляче тягати чоловіка за вуха, ніби намагалася «натягатися» за всі дні народження, які той відсвяткував без її участі.

Двері відчинила усміхнена жінка неземної вроди. У глибині душі Олександр сподівався, що та дівчина змарніла, й роки зробили свою лиху справу. У такому разі йому було б значно легше працювати над книгою. Але його блакитна мрія, невловима юнацька фантазія, стала ще гарнішою – є люди, що навіть старіють із вишуканою красою елегантності.

- Ані руш! – чистою українською мовою скомандувала господиня, втікаючи усередину будинку.

Коли принесла з кухні довгий жовтий банан, тваринка вже длубалася у волоссі видатного письменника.

- Присягаюся, в мене немає бліх! – вдавано приклав руку до серця Сашко.

- Тепер є. Хахача любить ділитися паразитами. Ви їй сподобались.

- Хахача?

У цей момент примат побачив банан і заверещав чоловіку у самісіньке вухо:

- Ха! Ха! Ча!

- А! Тепер зрозуміло.

- Віддайте йому банан. І наступного разу не забувайте смаколики.

Отримавши фрукт, тваринка вхопила його у зуби й вправно залізла на верхівку пальми, аби поласувати як годиться.

Олександр увійшов у невеличкий, але затишний будинок. Сів коло вікна. Навпроти примостилася вдова Пабло Маноре.

- Ви знаєте українську?

- Сеньйор президент хіба не сказав Вам

- Думаю, він вирішив приховати цей факт, аби вчергове покепкувати із мене.

- Це він вміє. Почуття гумору – риса, притаманна лише розумним людям. Не помічали?

- Певен, Ви маєте рацію.

- Я народилася й навчалася у Харкові. Приїхала у Латинську Америку у якості журналіста. Так і лишилася тут на все життя.

- Тому що познайомилися із майбутнім чоловіком?

- Так. Уявляєте, до зустрічі зі мною він навіть не думав малювати. Працював де-інде, й мав «велику» мрію купити стареньку автівку. Побачивши мене, чомусь взявся за пензель.

- Я його чудово розумію.

- Що?

- Кажу, що кохання окриляє.

Вони проговорили до пізнього вечора. Не тільки про видатного майстра пензля. Про мистецтво, погоду, політику, подорожі, словом – про життя. На вечерю синьйора приготувала арроз-кон-польо – блюдо місцевої кухні, що являло собою рис із куркою, приправлений десятками видів різних спецій.

За мить до того, як піти, Сашко помітив, що співбесідниця знітилася.

- Ви згадали про щось болісне?

Важко зітхнула.

- Розумієте, коли вийде Ваша книга із репродукціями картин мого чоловіка, увесь світ побачить мене.

- То що ж у цьому поганого?

Жінка опустила величезні блакитні очі.

- Усі помітять звичайну жінку геніального живописця. Змушена зізнатися, що трохи заздрю людям, яким Бог подарував талант. Він є у Вас і був у Пабло. А я … просто існувала поруч із Вами у цьому прекрасному світі.

На її обличчі розквітла іронічна посмішка – за все життя Олександр не бачив нічого прекраснішого та сумнішого.

Письменник повинен був щось сказати, але уперше йому забракло слів. Не міг же він зізнатися цій дивовижній жінці, що, якби не вона, то один юнак в Україні ніколи б не почав писати, а буремна республіка Анчурія не отримала б свого видатного художника. Жінка, що зараз сиділа навпроти нього та соромилася себе, вміла робити зі звичайних чоловіків митців, та що там скромничати - геніїв!

Зніяковівши, Сашко засунув руку у кишеню. Намацав там цукерку вбитого батька президента Анчурії - Луїса Діаза де Нуньєз ла Суареса. Подумав, якою ж силою володіє господарка цієї скромної оселі, що навіть світові правителі ладні віддати найдорожче, аби принаймні доторкнутися до тієї величі, що дарує нам справжній талант – вміння надихати.