Моя душа – самотній старий будинок

Моя душа – самотній старий будинок,

Що на відшибі підвладний семи вітрам:

Протяги дмуть шалено з усіх шпаринок,

А на горищі мотлох та різний крам.

 

Спогади топлять стару, кривобоку грубу,

Скриплять думки незмащеними дверима.

Б’є ураган по стрісі, немов по чубу

Доля товче – нескорена та незрима.

 

Вікна брудні затемнюють мій світанок,

Поодинокі промені – мов дірки.

А по ночах я змучено йду на ґанок -

Сумно рахую в небі чужі зірки.

 

Все наче добре. Здавалося б: можна жити.

Підрихтував би, протяги втамував.

Одне бажання: аби перестали вити

Привиди тих, хто в халупі цій гостював.