Сліди

Полохлива сльоза на папір ненароком впаде,

Двері давніх провин відмикають ключі каяття.

Знов повітря з легень споконвічна скорбота краде,

І слова переходять у зле, невгамовне виття.

 

Перейматися надто вчорашніми бідами – гріх.

Воєдино стікаються дні, що токсичні, мов ртуть.

Бог – як батько – нестерпно й однаково любить усіх.

Та відбитки слідів неодмінно сніги заметуть.