Та, що чекає
Зорі – ніби закуски на таці,
Місяць – наче бокал із мартіні.
У старому-старому палаці
Вальс по стінах танцюють тіні.
Пам’ятаю усе так, як нині,
Та і сниться тепер щоночі
І волосся руде господині,
І вологі зелені очі.
Я з дороги тоді втомився,
Заблукавши на власний сором.
Наді мною грім розревівся
Сатанинським у небі хором.
Що робити? Аж бачу – двері.
Ось куди привела стежинка.
Я постукав до тої оселі,
І мені відчинила жінка.
Напоїла з дороги чаєм
Коло затишного каміна.
І сказала, власник – ФонТраєм,
А вона – то його дружина.
«Познайомлю вас, - каже, - зранку
Поки можете заночувати.
Все одно буду до світанку
Чоловіка із сином чекати.
Вони зараз пливуть до мене.
Ген по хвилях корма несеться.
В корабля і ім’я натхненне -
Він «Титаніком» гордо зветься.»
Я подумав - усе то жарти.
Сон заплющував мої вії.
Вже ставали зірки до варти
Злива вщухла. І сни та мрії
Огорнули мене ласкаво.
Прокидаюся – голі стіни.
Хоч наліво дивись, хоч направо –
Скрізь навколо одні руїни.
Чув місцевих людей шепотіння,
Як злетіла з очей пелена ця,
Що жила там якась графиня, ,
Чи княгиня, чи ще яка цяця.
Та, проживши сторіччя чверть,
Молодою в могилу впала.
Вона скоїла собі смерть,
Коли звістку сумну діждала.
Може, то лиш патякать привід,
Чи то сп’яну комусь здалося,
Кажуть, бачать у вікнах привид
Жінки з дОвгим рудим волоссям.