Та, що чекає

Зорі – ніби закуски на таці,

Місяць – наче бокал із мартіні.

У старому-старому палаці

Вальс по стінах танцюють тіні.

 

Пам’ятаю усе так, як нині,

Та і сниться тепер щоночі

І волосся руде господині,

І вологі зелені очі.

 

Я з дороги тоді втомився,

Заблукавши на власний сором.

Наді мною грім розревівся

Сатанинським у небі хором.

 

Що робити? Аж бачу – двері.

Ось куди привела стежинка.

Я постукав до тої оселі,

І мені відчинила жінка.

 

Напоїла з дороги чаєм

Коло затишного каміна.

І сказала, власник – ФонТраєм,

А вона – то його дружина.

 

«Познайомлю вас, - каже, - зранку

Поки можете заночувати.

Все одно буду до світанку

Чоловіка із сином чекати.

 

Вони зараз пливуть до мене.

Ген по хвилях корма несеться.

В корабля і ім’я натхненне -

Він «Титаніком» гордо зветься.»

 

Я подумав - усе то жарти.

Сон заплющував мої вії.

Вже ставали зірки до варти

Злива вщухла. І сни та мрії

 

Огорнули мене ласкаво.

Прокидаюся – голі стіни.

Хоч наліво дивись, хоч направо –

Скрізь навколо одні руїни.

 

Чув місцевих людей шепотіння,

Як злетіла з очей пелена ця,

Що жила там якась графиня, ,

Чи княгиня, чи ще яка цяця.

 

Та, проживши сторіччя чверть,

Молодою в могилу впала.

Вона скоїла собі смерть,

Коли звістку сумну діждала.

 

Може, то лиш патякать привід,

Чи то сп’яну комусь здалося,

Кажуть, бачать у вікнах привид

Жінки з дОвгим рудим волоссям.