ТИ ПІШЛА

Пішла…  покинувши напризволяще
Мене, тебе, його і всіх…
Лиш шепіт спогадів щемлячий
Із безвісті вертає блиск очей твоїх…
 
Пішла й полишила у вікнах смуток,
Вітер у листі й росу в спориші;
Кручених паничів на груші жмуток.
Пісні написані у зошиті й вірші…
 
Полишила оцю погожу днину,
В садку тремтливий вишні цвіт.
І під вікном терпку гірку калину…
Тобі б ще жити в світі цьому літ та літ…
 
Змиритись серце, що тебе нема не може.
І час земний у небуття сплива.
Пішла…Тебе не має… Боже! Боже!
В блаженнім царствії Христос тебе прийма.
 
А рідні очі в айстрах під вікном…
По стежці  цій ходу твою я чую,  плачу.
То не вітер – твій голос лунає селом,
У мареві степу  постать мамину  бачу .
 
Ця земля – твої стомлені працею руки,
У дворі цім, за часом лилося життя
І у сльозах  жалю й невимовної муки
Я не вірю, що ти відійшла в небуття

Все ж ти тут, хоч земне ти усе полишила.
Чую теплої, рідної потиск руки,
І  любов, і душа, що на мить не старіла
Оберігають мене на віки!