НЕБО БЛАКИТНЕ ТА СИНЯ РІЧКА - укр.

В синь неспокійної річки в липневий заранок,

В воду дзеркальну пірнув голубий небозвід.

Далі блакитні лягають у зоряний світ

Льону, де сині поля. Він сьогодні розквіт.

Як у дитинстві, побачив я, ставши на га́нок,

 

Диво, що біля села, де широ'ко-широ'ко

Знову хвилюється море… – там льон розквітав.

Річка, озера, де я стільки щастя пізнав.

Мабуть, тому моє серце навіки забрав

Край незабутній, де річка тече синьоока.

 

Скільки я маю! Гуляючи в пору ранкову,

Я задивився у вічі, де сяє роса,

В річку, на поле квітуче, та вдаль, в небеса.

Чи не тому у онуки в лляних волосах

Колір очей – як вода, як вінок волошковий?!

 

Тяга до рідного сили бере з джерела'.

Зріє з дитинства поняття: Моя сторона.

Край, Батьківщина ... – значніша величина!

Може, на серці, як льон розквітає, хтозна,

Вічний зв'язок, що навіки душа прийняла.

 

Нитка міцна! І коли ти ще змалку ввібрав

Наше, своє, що вважається милим, святим,

Всі твої думи і серце наповнено ним,–

Місця нема інтересу просторам чужим.

Синього птаха ти в рідному краї спіймав.

.

P.S.

Добрий наш янгол в краю синьоокім зберіг

Щастя, любові, краси золоте джерело,

Милу глибинку, з якою розстатись не зміг.

Внучці маленькій чи правильний виклав урок?

Далям блакитним і річці за рідним селом

Я в почуттях зізнаюся ранковою ніжністю строк.

.

.

ОРИГИНАЛ:

Утро июльское. Синяя-синяя речка.

Тишь. Загляделся в зеркальную гладь небосвод.

Дали лазурные тянутся в мир позолот

Льна. Голубые поля. Он сегодня цветет.

Помню, как в детстве увидел я, став на крылечко,

 

Море, что рядом с деревней. Широко-широко

Снова раскинулось море… цветущего льна.

Речка, озера… Родные мотивы, тона!..

Вот потому-то и чувств не спадает волна

К милому краю, к озерной стране Синеокой.*

 

Сколько дано мне!.. водою испить родниковой.

Я засмотрелся в бездонные эти глаза,

В реку, в цветущее поле да вверх в небеса.

Не оттого ли у внучки в льняных волосах

С синим веночком цвет глаз, как вода васильковый?!

 

Чувства к родному… начало берут от истока.

С де́тства понятие зреет: Мой край, сторона.

Родина, наше…- значи́тельней величина!

В сердце с рассветным недолгим цветением льна

Вечная связь. (Из льняных ли незримых волокон

 

Нить неразрывная?!) Если впитал по частице

Наше, свое,- то что стало любимым, родным,

Если в душе все пространство заполнено им,-

Места здесь нет чувству к лу́чшим краям, но чужим.

Счастье в душе. У реки, в поле - Синяя птица.

 

P.S.

Добрый наш ангел-хранитель страны Синеокой,

Чувство любви, красоты… Здесь заветный исток,

В милой глубинке, с которой расстаться не смог.

Маленькой внучке своей преподал ли урок?

Далям лазурным, реке синей-синей, глубокой

В чувствах признался рассветною нежностью строк.