Дорожнє

Кров стучить десь у районі скронь,

Коли чотири доби в дорозі.

Далі – вокзал, споконвічна хтонь,

Осінь тримає поля в облозі.

 

Голі гектари без жодних хат,

Вітер у кеглі грає листвою.

Сусід по купе – той іще кат –

Душевні ляси точить зі мною.

 

Їв би курку, й лягав вже спати,

Та тягне все мені розповісти:

Про те, як кум втрапив за ґрати,

Які племінники егоїсти.

 

Лізе до мене через ввесь стіл

Із наполегливістю бульдога:

«Что читаешь? Кант Иммануил?

Какой-то еврей? Что-то про Бога?»

 

Ні, кажу. Скоріше про людей.

Що чистий розум несе нам смуток.

«Ты, эт самое, выпей, Андрей,

А книги – это для самокруток.»

 

Зірки по небу креслять мапу.

Стомився приятель мій бухати.

Заснув. І від гучного храпу

Не спить вагон, та йому начхати.