Ріка...

Весна і літо: акварелі, фрески;

торкання рук та перші почуття;

дешевий сир, дотепні гуморески;

безхмарні дні та, загалом, життя.

І раптом – вітер, невгамовна злива,

на ранок – стоголоса заметіль.

Люстерко білим вкриє скроню зліва

і справа, бо щось має на меті –

чи натякнути, чи, бодай, підказку,

хай невелику дати тет-а-тет:

«Обоє ми очікували казку,

невже змінився наш пріоритет?»

Негода то вгамується, то знову

зриває листя у моїм саду.

Навіщо, з ким вона пішла на змову

й плекає думку про нову біду?

Де та межа нерозуміння, люті,

яку у сні, не те, що на яву,

ні за яких умов не перетнути.

Як викреслити з Книги цю главу

й багато інших, вписаних власноруч

пихатим людством за роки, віки?

І навіть тими, хто був з нами поруч,

хоч згодом з’ясувалось – навпаки…

Ріка потроху наближає Лєту,

Купала зник за рогом, дід Мазай,

борець за безстроковую дієту –

світ безгрошів’я – мусив бути «за».

Але ж не всім подобалось корито,

хтось не зважав й зберіг здоровий глузд.

Тому для них красу плекає літо,

а не листопад – вічний боягуз…

 

 

 

2019