Ріка...
Весна і літо: акварелі, фрески;
торкання рук та перші почуття;
дешевий сир, дотепні гуморески;
безхмарні дні та, загалом, життя.
І раптом – вітер, невгамовна злива,
на ранок – стоголоса заметіль.
Люстерко білим вкриє скроню зліва
і справа, бо щось має на меті –
чи натякнути, чи, бодай, підказку,
хай невелику дати тет-а-тет:
«Обоє ми очікували казку,
невже змінився наш пріоритет?»
Негода то вгамується, то знову
зриває листя у моїм саду.
Навіщо, з ким вона пішла на змову
й плекає думку про нову біду?
Де та межа нерозуміння, люті,
яку у сні, не те, що на яву,
ні за яких умов не перетнути.
Як викреслити з Книги цю главу
й багато інших, вписаних власноруч
пихатим людством за роки, віки?
І навіть тими, хто був з нами поруч,
хоч згодом з’ясувалось – навпаки…
Ріка потроху наближає Лєту,
Купала зник за рогом, дід Мазай,
борець за безстроковую дієту –
світ безгрошів’я – мусив бути «за».
Але ж не всім подобалось корито,
хтось не зважав й зберіг здоровий глузд.
Тому для них красу плекає літо,
а не листопад – вічний боягуз…
2019
