Ergo sum

Я стояв на пероні поміж вмерзлих у колію потягів,
Серце билось спокійно, немов медитуючий Будда.
Мені б краще мовчати, а я говорив: «Бійся протягів»,
Слухав, як сухим кашлем нам акомпанує застуда.

Я раніше теж мріяв нічого не відчувати,
На все відповідь мав, що у мене своя дзвіниця.
І байдужість тепер зачинила за мною ґрати,
Влучно цілить у душу самотність – іржава рушниця.

Поки ніч нас баюкала, кутала та огортала,
Я казав тобі: «Є одна жінка - струнка, мов струна,
Вона мрії фарбує в яскравий колір марсАла,
Запиває кохання тим же сортом сухого вина».

І у неї, ти знаєш, така неземна краса,
Що коли вона спить – Бог милується кращим своїм творінням.
Поруч з нею й не хочеш – повіриш у чудеса,
Серце в грудях тріпоче мов птах, а було лиш камінням.

І у неї, повіриш, щастя в очах іскриться,
А ім’я її вічно пульсує у мене в скронях.
І коли уночі мені знову зима насниться,
Вона душу зігріє у теплих своїх долонях.

Не наблизять до щастя мене ні Париж, ні Джакарта,
Свою спрагу одвічну у ній лиш одній утамую.
В кожній книзі я виправлю хибну ідею Декарта.
«Лиш коли відчуваю любов, я насправді існую».