Л.К.
Мені відкрилась істина печальна:
Життя – зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й – через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Ліна Василівна Костенко
Л.К.
Все наближалося до краю
неперестанного кільця,
і так невпинно обнімало
на шибці тінь твого лиця,
що за вікном сочилась сповідь,
і марець зиму відспіва,
і карандаш писав про повінь
від первородного гріха.
Все наближалося до тями,
як джерело до корінців,
і на скоринці серця шрами
від скалок гострих камінців
не розбігалися по колу,
неначе хвилі на воді,
а проростали з суходолу
колоссям жита золотим.
Все починалося із слова,
і височінь і німота.
О, як хиталась колисково
того кохання самота.
