про сквер на гірці Дарвіна

Я гілка. Дерево. Тінистий сквер.

Я пам’ятаю, як в часи одвіку

виходили монахи із печер

і насаджали паростки горіху.

 

Я кльон, я квіт акації, я ліс,

від бруньки до останнього листочка.

Своїм корінням я не в почву вріс,

а в батьківську вишивану сорочку.

 

Не плач, осико. Вчора ти, немов

коханка, притулялася до граба,

коли плюгавий бусурмен прийшов

під новий хмарочос мене заграбить...

 

Заграбив, йо, якби проспав народ

башибузука нового нашестя,

і мертве тіло зрізаних колод

моїх гілок не оживив трихрестям.

 

Є на печерських схилах сквер.

Живий, нескорений і непохилий.

Там пташенята в гніздах дотепер

навчаються співать і мати крила.