Андріівський узвіз...

Андріївський узвіз

життя й до смерті віз

прапрадідів, дідів та ворогів, авжеж.

Царі, більшовики

на березі ріки,

під вибухи гармат, нестримний зліт пожеж,

багато днів, ночей

зміняли стан речей

і кожен міркував про вигоду свою.

Єднало їх одне,

зухвале, головне:

геть знищити народ у будь-якім бою.

Як тільки відгуло

узялись за село,

хоча діряве тло не прикривало срам.

Батьки й кровинки їх

за колос, мов за гріх,

на смерть воліли йти, бо ж общаковий крам.

Й нас, звісно, перший клас,

не оминув той час –

занурювались всі у вир страшних подій

із вчителькою, бо

її й сестер обох

не раз спіткав кошмар альтруїстичних дій.

Ми хутко йшли селом,

у череві гуло,

в очах та в голові мурахи бій вели.

За річкою – лісок

і поле. Колосок,

картоплю чи буряк – збирали, що знайшли.

Темніє, вздовж химер,

а би ж не піонер,

до хати повертаємося зморені.

При втому сну катма.

Жалі зведуть з ума:

невже усі поля під корінь зорані?

Жах доторкнувся скронь,

але тепло долонь,

знайома кожним звуком колискова,

найкраще відчуття,

вертає до буття:

відновлюється пам'ять, зір. І мова.

Андріївський узвіз –

місцина щастя, сліз,

всесвітніх катаклізмів та спокути,

на дурнів не зважав,

бо все життя вважав,

що тільки правді нічим дорікнути…

 

 

2019