Андріівський узвіз...
Пам’яті моєї першої вчительки,
Немченко Антоніни Юхимівни…
Андріївський узвіз
життя й до смерті віз
прапрадідів, дідів та ворогів, авжеж.
Царі, більшовики
на березі ріки,
під вибухи гармат, нестримний зліт пожеж,
багато днів, ночей
зміняли стан речей
і кожен міркував про вигоду свою.
Єднало їх одне,
зухвале, головне:
геть знищити народ у будь-якім бою.
Як тільки відгуло
узялись за село,
хоча діряве тло не прикривало срам.
Батьки й кровинки їх
за колос, мов за гріх,
на смерть воліли йти, бо ж общаковий крам.
Й нас, звісно, перший клас,
не оминув той час –
занурювались всі у вир страшних подій
із вчителькою, бо
її й сестер обох
не раз спіткав кошмар альтруїстичних дій.
Ми хутко йшли селом,
у череві гуло,
в очах та в голові мурахи бій вели.
За річкою – лісок
і поле. Колосок,
картоплю чи буряк – збирали, що знайшли.
Темніє, вздовж химер,
а би ж не піонер,
до хати повертаємося зморені.
При втому сну катма.
Жалі зведуть з ума:
невже усі поля під корінь зорані?
Жах доторкнувся скронь,
але тепло долонь,
знайома кожним звуком колискова,
найкраще відчуття,
вертає до буття:
відновлюється пам'ять, зір. І мова.
Андріївський узвіз –
місцина щастя, сліз,
всесвітніх катаклізмів та спокути,
на дурнів не зважав,
бо все життя вважав,
що тільки правді нічим дорікнути…
2019
