МОВ ЛЕБЕДІ ,ЛЕТЯТЬ РОКИ У ВИРІЙ...
Мов лебеді, летять роки у вирій,
І їх назад мені не повернуть,
Лиш в пам`яті залишилося щирій
Моє життя та молодості путь.
Біжать роки ,за ними не встигаю.
Як спомин - фото ,наче з давнини…
Та вже по- іншому я зовсім виглядаю-
В моїх косАх все більше сивини…
Душа ще юна ,наче у дитини,
Вона така ,яка прийшла у світ.
Лице марніє , гасне щогодини
І молодості опадає цвіт…
А скільки ще не встигла докохати!
А скільки ще не зроблено добра..
А ніжності ще скільки можу дати…
Моя весна вже тліє…Догора…
Минає все: краса ,любов і рОки,
Здоров`я ,сміх і блиск яснИх очей,
До краю непомітно робим кроки
У сяйві днів і темряві ночей…
А далі що ,отам за небокраєм?
Нічого за межею вже нема…
Те місце називають пеклом ,раєм,
Там вічна тиша , дрімотА німа.
Ні почуття ,ні страху ,ні бажання,
Там морок безнадійний і сумний.
Немає болю ,радості ,кохання-
Устигнуть треба все-поки живий!
Дітей зростить ,любов дати і ласку,
Батькам нести пошану та уклін.
Читать онукам вечорами казку,
Молитись щиро ,під церковний дзвін.
Писати вІрші ,пісню заспівати,
Помилуватись квітами в гаю,
Щодня приємно рідних дивувати,
Любить країну прадідів свою!
Потрібно мріять і життю радіти,
Поки не облетить останній цвіт…
Летять роки…Куди їх вже подіти?
Влаштований так наш минущий світ…
4.05.2020р.
