За що, скажіть, дитина із Карпат
Ось тут на сході? Ще й тримає автомат.
Кому й навіщо треба це було,
Щоб хлопець цей покинув би село?
Покинув маму, татка та її,
Чорноволосу дівчину свою?
Сам же поїхав в степ через гаї,
А мрії в них були вже про сім’ю.
Хлопчина той ну зовсім мирний є:
Раненько він із сонечком встає, 
На працю йде, всміхнувшись мамі мило,
І матінка його за ним щаслива.
Який же красень, сонечко моє,
А батько гордий – син у мене є.
Таким він виріс мужнім та вродливим,
Дай Боже, буть йому завжди щасливим.
Аж раптом – прийшла вона – війна.
Не бажана, не ждана, а страшна.
Синочка викликають в військкомат.
Бажав чи ні – тримай ти автомат.
У мами ноги до землі мов приросли.
Ступити й кроку з батьком не змогли.
А він втішає: «Мамо, повернусь.»
І знов своїм я ділом тут займусь.
Прийду героєм. Ти не плач, а жди.
Мене на потяг ти лиш проведи
Й чекай вісток. Я скоро, мамо, буду
Й домівку я свою не позабуду.
Ви ж, мамо, тут здорові будьте з татком.
Вернусь – весілля будемо гуляти.
Молись за мене, мамо, я благаю.
Сьогодні ввечері уже я від’їжджаю».
Та матінка стоїть біля ікони, 
Поклони б’є і просить в Бога
Живу дитину повернуть сім’ї.
Оце й всі мрії батька та її.
Тебе ж, синочок, хай Господь хранить,
Бронежилет від кулі захистить, 
Щоб ти додому швидше повернув
І цю війну, як жах нічний, забув.