СОБІ КУМИРА НЕ СТВОРИ
Не чути пращурів далеких
Тривожні з болем голоси.
Приносять білі їх лелеки,
Коли сідають на дахи.
Дахи деінде почорніли,
Окремі, попелом лягли.
Де в селах гнізда погоріли,
Нових не витимуть птахи.
У всі часи блукало лихо,
І війни щастя не несли.
Крім інших бід, була і втіха, —
Коли курличуть журавлі.
Була то вісточка від Бога, —
Що сповіщала мирні дні.
І бігли діти до затоки
Щасливу звістку рознести.
Та де ж шукати ту затоку,
З якої воду всі пили.
Перетворились на болото
Змілілі й сморідні річки.
Земля шматована, чужинцям
За безцінь здана на віки.
Колись дісталась рідна німцям,
Сьогодні іншим за гріхи.
У чому ж гріх, питають всюди?
Усе життя на тій землі,
Немов раби орали люди,
Тепер їх б'ють за врожаї.
Невже обіцяне забуде
Народом обраний кумир, —
Коли ж селянська правда буде,
Та кров не питиме банкір?
Гортає вітер Святу книжку,
Шевченко теж на пустирі.
Полин вкриває Віри стежку,
Собі кумира не створи...
Nikvoron 24.07.2020
