СОСНА І СОЛОВЕЙ ( Казка )

Якось вітри - буревії, взявши зернинку малу,

Несли з собою у вихрі, й кинули в полі одну.

Втихло, вітри вгамувались, хмари сипнули дощу,

Зерня вологи набралось, що так потрібно життю.

Зерня пустило коріння, міцно за землю взялось

І його сильне стремління деревом ввись піднялось.

Стало зернятко могутнім, виросла з нього сосна.

Та тільки в полі у лузі - зовсім, як та сирота.

Вітер співає у кроні, сонце цілує гілля,

В полі, немов на долоні, тихо сумує сосна.

Їй би у ліс, там де друзі, білі берізки й дуби.

Сумно самотній у лузі, слухати лише вітри.

Якось летів соловейко з саду в густесенький гай,

Бачить : сосна - ой серденько, тихо гука : " Постривай "...

Сів соловейко на гілку : шкода самотню сосну,

І ніби Лель на сопілку, пісню дарує свою.

Слухала тихо й зітхала, сльози пустила кора,

Сонця проміння ввібрала, стала немов з бурштина.

А соловейко все в пісні, дива не бачить того.

Любо співалась на вітті пісня із серця його.

Так і роки проминали, та ніби їх не було.

Сосну вітри обминали, шкода їм дива того.

Якось проходили люди, їх завмирала душа.

В вітті натуживши груди, птаха співала мала.

Мов зачарована в пісні, тихо стояла сосна.

Вся в бурштиновім намисті, щастя й печалі сльоза.

Сльози ті сонце цілує. Вітер ту казку узяв

І всім у світі, хто чує, тихо, як міг розказав.

Так і живе в світі казка ... Може й не казка зовсім ?

Тиха печаль, ніби ласка, Вірності пісня без слів.

Марія Верховець