СОСНА І СОЛОВЕЙ ( Казка )
Якось вітри - буревії, взявши зернинку малу,
Несли з собою у вихрі, й кинули в полі одну.
Втихло, вітри вгамувались, хмари сипнули дощу,
Зерня вологи набралось, що так потрібно життю.
Зерня пустило коріння, міцно за землю взялось
І його сильне стремління деревом ввись піднялось.
Стало зернятко могутнім, виросла з нього сосна.
Та тільки в полі у лузі - зовсім, як та сирота.
Вітер співає у кроні, сонце цілує гілля,
В полі, немов на долоні, тихо сумує сосна.
Їй би у ліс, там де друзі, білі берізки й дуби.
Сумно самотній у лузі, слухати лише вітри.
Якось летів соловейко з саду в густесенький гай,
Бачить : сосна - ой серденько, тихо гука : " Постривай "...
Сів соловейко на гілку : шкода самотню сосну,
І ніби Лель на сопілку, пісню дарує свою.
Слухала тихо й зітхала, сльози пустила кора,
Сонця проміння ввібрала, стала немов з бурштина.
А соловейко все в пісні, дива не бачить того.
Любо співалась на вітті пісня із серця його.
Так і роки проминали, та ніби їх не було.
Сосну вітри обминали, шкода їм дива того.
Якось проходили люди, їх завмирала душа.
В вітті натуживши груди, птаха співала мала.
Мов зачарована в пісні, тихо стояла сосна.
Вся в бурштиновім намисті, щастя й печалі сльоза.
Сльози ті сонце цілує. Вітер ту казку узяв
І всім у світі, хто чує, тихо, як міг розказав.
Так і живе в світі казка ... Може й не казка зовсім ?
Тиха печаль, ніби ласка, Вірності пісня без слів.
Марія Верховець
