Атака на пам'ять

Балді працював із продюсером Газдою на студії в Балтіморі. Щоранку виходив гуляти на свіже повітря й купатись у морі. Він дуже хотів записати свій третій (великий) альбом. Так, щоб нарешті сподобалось їм обом. Так, щоб його було приємно слухати в Лос-Анджелеських маршрутках, коли втомлені люди їдуть додому, перебуваючи у своїх смутках. Газда тоді мовив йому: “Нам дуже потрібен хіт!” На що отримав у відповідь: “Тримай, це – про крихкий лід, це – про стару осінь, невикористані дні, про відсутність минулого, про марність майбутнього. В мене ще багато такого є. Це – нові пісні, це – старі. Тексти трохи емоційні, та то таке.” Балді писав наче дитина, яку батьки залишили в кафе. День за днем пролітали години, за ними – барабанні палички, медіатори, перші струни... Ще з прадавніх часів Паризької комуни не було такого піднесеного настрою в повітрі. Балді серйозно сидів “на літрі”. Коли у нього була депресія, тоді він писав пісні. Іноді просто так, частіше – уві сні. Після накоплення матеріалу прийшов час його зведення. Воно таке ж страшне, як і військ розведення. Мастерінг – місяць, два. У Балді від цього ставала великою голова. Коли альбом був готовий, Пітчфорківський критик Ян Коен сказав: “Звучить як ескапізм, приправлений дешевим вином. Проте, якщо дивитися крізь декілька призм, то альбом не здається таким вже дном. Я ставлю 8.6 з 10. Справа в тому, що ‘Атака на пам'ять’ – це коли є вони, а є ти. Тобто, коли ти відділяєш себе від них.” Газді сподобалась рецензія від одного зі “старих”. Він подзвонив другу привітати із теплим прийомом їхнього творіння. Це той час, коли треба збирати каміння. Це той час, коли можна садити нове насіння. Це той час, коли ти виходиш зі школи. Але Балді не візьме слухавку вже ніколи. Він не прийме дзвінок ні від кого. Бо, здійснивши атаку на пам'ять, остання, розкривши свої велетенські очі, здійснила атаку на нього.