Блікують вогнинки нічних ліхтарів
У вікнах, пронизаних сном.
В них проблиск життя вже давненько згорів
І вприснув нам морфію в кров.

А ми за тінями злинялих завіс
Розмиті й розпластані в млі
Шукаєм марудно десь сенсу собі
Та марно – ніхто не приніс...

Так дивно - ми були колись як одне
Прекрасне створіння із хмар
Та німби запили давно з каберне
І в гості прийняв нас Ікар.

Скалічене місто вітрець колиха
У лоні зотлілих надій.
Колись ж бо горіли – та доля лиха –
Розбите суденце для мрій...