Невчасна

Сплітаючи в корону велич крон,

Тамує враз відлуння голосів.

Повільно обрій забирає у полон

Нова господарка закоханих лісів.

 

Дарує в жмені різнобарвну вроду.

Промінням щедро шлях її полито.

Прийму покірно, як винагороду,

Спізнілу спеку бабиного літа.

 

Чому ж судилось рано відцвісти?

Ти гостя бажана, хоч, як завжди, невчасна.

Давай з тобою, Осене, на «ти».

Стели під ноги поруділі пасма.

 

Давай з тобою вип’ємо вина,

Підкинувши кориці й кардамону.

Вітрам холодним вже не первина

Твій шлейф псувати ніжний, безборонний.

 

І хоч давно оплакують дощі

Коштовний блиск загубленої сукні.

Приходь, змарніла подруго, вночі,

Коли зів’ялі барви невідчутні.

 

Твій образ потребує новизни,

Тож, опустивши очі невеселі,

Шепнеш могутнім стовбурам «Засни».

Обернеш бруд на снігову пустелю.

 

Здається, все загублено дотла.

Промерзлі хмари більше не крилаті.

Як важко свій престол ти здобула.

Та тільки доведеться віддавати.