Льодяна весна

Туманна темінь стає рясною.
На кронах дерев – сніги.
Та, кого називають Весною,
віддає запізнілі борги:
і гаптує інеєм сукні,
і різьбить крижані дзеркала,
і наповнює бруньки набухлі
миготінням полярного скла.
 
Їй дано нестійку відраду:
неприкаяним вказувать шлях,
тим, хто бачить холодну правду
у сповитих зелом степах.
Тим, кому облітають віти
на долоні шовковим градом,
аромати змертвілих квітів
видаються отруйним чадом.
 
Їм на кожному кроці капкани:
«Спокій свій бережи, як зіницю»,
бо напоєні кров`ю тюльпани
зберігають страшну таємницю:
як Деметра ясна крадькома
пеленала журбу незцілену,
світ навічно скувала Зима,
лише інколи перевтілена.
 
І з тих пір проростають льодами
навіки передчасні трави,
бурі сковують сніжними снами
відблиск сонячної заграви.
Крука голос дзвін тиші обірве,
зникне в мареві білих півтонів.
В епіцентрі зимової прірви
людство вірить у зміну сезонів.