В ніч з 28 на 29 квітня 2019 р.

Чи задумувалась я колись про те, куди прямую? Так, сотні разів. Скільки трагізму в тих думках! Згадуючи ці вечори «від безнадії до шаленого натхнення» я посміхаюсь. То були одні з найкращих митей прожитого мною часу. Саме тоді людина відчуває себе живою. Я часто ловлю себе на щасливих до абсурдності моментах побуту. Чомусь звичайний день у стінах аудиторії перетворюється на той, де все цінне і неповторне.

Я не прагну бути всім зрозумілою, або доброю, або правильною, або тою, з кого беруть приклад. Я проста людина зі своїми недоліками та «тарганами в голові», починаючи з себе зовні, в середині, в міжособистісних стосунках. Підліток в мені дискутує з дитиною. Так, дитина часто перемагає й мені не соромно це визнавати.

Я часто запізнююсь.

Та останнім часом єдине, що може мене лякати - запізнитись любити, говорити людям довкола про те, як сильно я їх люблю. Попри те, це може бути щось незначне для інших, та особливе для мене. Тому, якщо я побачу у вас щось цікаве, я скажу вам про це. На жаль, довкола багато емоційного бруду, коли люди не ставлять собі за мету надихнути вас, а роблять з оточуючих кого завгодно, та тільки не щось позитивне.

Зараз завершую навчання в коледжі.

Чи хотіла я бути вчителем? Залишатись в школі? Працювати з дітьми? Ні! Я тікала. Тікала від школи та вчителів, від злості, від байдужості, від системи. Чи втекла я? Змінила заклад. Від системи втекти важко, тому я в неї занурилась, зробивши абсурдний вибір – отримати педагогічну освіту.

Знаєте, за ці 4 роки я вчилася любити професію людей, що завдали найбільшої шкоди моєму здоров’ю. Хоча я тікала від байдужості та жорстокості однолітків, попри те - любила дітей. Шукала прекрасне там, де бачила загниваючу систему та людей без душі, вникала в специфіку роботи цієї системи зсередини. Основною метою для мене було не стати такою, як ті вчителі, з котрими ти вітаєшся, а вони роблять вигляд, що тебе не знають. Вважаю, що, провчивши дітей 5 років, справжній педагог пам’ятає їх обличчя.

Чи буду я вчителем? Не знаю.

Не зважаючи на попередній досвід освіти, вчитись прийшла дитина наївна та безкорисна. Закінчує навчання на педагога не та Христя, що була на першому курсі. Нещодавно почула доволі кумедне судження. Буцім у мене завищене почуття особистої важливості. Вважаю його кумедним тому, що я себе бачу трохи інакше, ніж мене бачать інші. Попри це, кожне судження має як аргументи «за», так і аргументи «проти». Не буду писати про аргументи «проти», скоріш наведу аргумент «за». Ця думка має раціональне зерно. Адже я людина, а кожна людина в першу чергу має любити себе, робити все для свого щастя та розвитку. Кожна людина цінує власну думку та вважає її важливою.

Мені до вподоби люди зі стійкою життєвою позицією, ті, що мають свою не нав’язану кимось думку, та можуть змінювати її, адже мислять. Так, важко бути сильною особистістю та мислити неупереджено. В наш час багато людей не схильні проявляти свою позицію з аргументами й логічною послідовністю роздумів. Але ті, хто це все ж таки робить, навіть, якщо ваша думка не сприймається суспільством, заслуговують поваги. Якщо зробити маленький екскурс в історію, саме люди, що мали трохи інше уявлення про світ, його можливості та процеси, методом спроб та помилок досягали небувалого успіху. Люди просто були настільки сміливими, що залишалися вірними собі, вірили в свій успіх та можливості втілити свої ідеї в життя наперекір обставинам.

Одним з таких прикладів для мене є Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей). Ви знаєте його історію? Це український вчений-винахідник, один із основоположників ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон».

Олександр Шаргей (згодом Юрій Кондратюк) з дитинства мріяв про політ на Місяць. Він був одним із тих малюків, які мрійливо дивилися в небо і прораховували, як вони летітимуть до зірок. В СРСР про польоти на місяць на той час дійсно можна було тільки мріяти. Та це не завадило маленькому Олександру настільки загорітися ідеєю, що він став розробляти власну траєкторію такого польоту. Коли ж дорослий Олександр показав рукописи своїх наукових надбань з метою їх публікації, і в Петербурзі, і в Москві йому було відмовлено. Більше того - заслано в Сибір. Уявіть собі тільки, що країна, яка прагне до освоєння космосу першою, не вірить у власного вченого і робить все для того, щоб людина забула про свою мрію. Тоді Олександр, якого переслідує влада, змінює ім’я та прізвище, видає посібник та зникає з радарів тогочасного суспільства. Хто ж знав, що саме ця маленька книжечка згодом допоможе американцям перемогти у гонці «хто перший висадиться на Місяць?» Якимось дивним чином вона опинилася за океаном і під час обговорення американської програми польоту на Місяць в суперечці між двома групами Вернера фон Брауна і Джона Хуболта, обрали саме методику за розробками Кондратюка. Так Олександр Шаргей став відомим як Юрій Кондратюк, автор книги «Завоювання міжпланетних просторів», з якої американці дізналися про таку технологію. Не буду писати про те, як кусали лікті в СРСР.

Це простий, та зрозумілий приклад того, як варто висловлювати власну позицію, прагнути бути «за себе» навіть тоді, коли проти багацько людей. Мені подобаються люди, що мають інакше уявлення про довкілля. Вислухавши їх, можна розширити межі свого сприймання. Навіть, якщо цей погляд на світ вам не близький, не спішіть його ганьбити, чи знецінювати, у вас він просто інший.

Тому я за людей з почуттям власної важливості і буду рада знайомству з такими, адже людина, що прагне реалізувати свої важливі задуми, змінює світ. І це – беззаперечний факт.

Живіть «на максимум», любіть своїх близьких та не забувайте, що Ви - особистість і проявляти свою індивідуальність не соромно, це нормально і правильно.

З повагою К.К.