Евгения Янищиц Мне семнадцатый год

Мне семнадцатый год:
Ах, как пахнут высокие травы!
Не запутаться в них
разве сможет когда-нибудь тот,
кто семнадцатый год
ощущает ершистость отавы,
там отца на покосе
высокий нахмуренный лоб.
Провожает меня
по тропинке
что выгнулась круто,
и на том повороте
стоит, будто в землю прирос.
Пробежало мгновенье,
затем - золотая минута
И клубами вечерняя пыль
из- под тряских колес.
Начинается даль,
низко тучи плывут табунами
Возвращусь поскорей
к опадающей наземь листве.
Сенокосная глушь.
Сенокосная тишь между нами.
Сенокосное слово
еще остается при мне.
 
 
Я семнаццаці год:
Ах, як пахнуць высокія травы!
Не заблытацца ў іх -
Не рэальна, напэўна, было б!
Я семнаццаці год...
І яршыняцца ў лузе атавы.
А ў пракосах у бацькі -
Высокі нахмураны лоб.
Ён праводзіць мяне
Да прыпынку,
Што выгнуўся крута.
І на тым павароце
Ён стаіць незалежна, як лёс.
Вось прабегла імгненне,
Затым - залатая мінута.
І клубіцца ўжо пыл
Вечаровы з-пад дрогкіх калёс.
Пачынаецца даль.
Нізка хмары плывуць табунамі.
Я вярнуся сюды,
Толькі белая наквець міне.
Сенакосная глуш.
Сенакосная ціш паміж намі.
Сенакоснае слова
Яшчэ засталося пры мне.