Чічік
Чічік.
Жіва на сьвітэ чоловічок,
В сэлі пуд назвою Лэлэкі.
Ёго батька звалэ Чічік,
А ёго – Пэтро Валэкі.
Жэв поэт у біднуй хатэ,
Із скарбом – начінням убогім.
Була там грубка, піч, полаті,
Та вэлкэ--коцюбэ в порога.
Шча стыл прі покутнуй стыні,
Портком білюсяйкім покрэты.
І бохан хліба на столі,
В ручнэк плоскінны уповэты.
В обід ёго розповівалэ,
І батько всім дылэв по скэбцэ,
Бо хліба зроду було мало.
І тілько хліб нам завждэ снэвся.
На стінах в рамках фотокарткэ,
Та образ Божі на стыні…
І кожны дань у хатэ сварка;
Тут рідко лад був у сымні.
Бо біднота—ж і плодыть сварку
Од кпэн та здекув владэ.
За скэбку хліба і за шкварку
Мэ прцёватэ булэ радэ.
Хоч був той Чічік майстровэты:
На шчо ны глена – зробіть файно,
Но ныбуло да заробэтэ…
В той час усі жілэ погано.
Советэ “мэлэ” ны шутэлэ…
В людэй забралэ замню, конэ.
За трудодні нам ны платэлэ…
Ек хоч жівэ, ек хоч віконуй!
Проходыв час, латілэ літа.
Господарі поуміралэ баз порі –
Шчо збудовалэ свойім дітям
“Кохозны рай”, (шчоб він згорів).
Вжа постарів той чоловічок,
Шчо став поэтом – дэмагогом.
І псевдонім у ёго – Чічік,
У памьять батька дорогого.
Вси свойі поэмэ, вершэ
Чічік пэша свойім внукам,
Шчоб зналэ з вуснув пэршіх
Про прапрадідовэ мукэ. П. Чічік. 19. 01. 2014г.
