Сэло мое ріднэ…
Сэло мое ріднэ…
Сэло мое ріднэ було вальмэ біднэ.
Тут голота – босота жіла.
Нырідко бувало – сэло выгарало;
Пожэжа зьйідала ду-тла.
Той люд був упарты; до самойі смартэ
Людэ сьтэ місцэ любэлэ.
Булэ йім потрібнэ попалышча ріднэ,
І прадідув рідных могэлэ.
Пожэжанцэ-людэ ны йшлэ у сьвіт блудом,
А знов будовалыся тут.
Дух прадідув, з Богом, посылав допомогу,
І знов ожівав мэлы кут.
Проходылэ літа, всэ змінэлось у сьвітэ—
Сэло ны горіло давно.
Народ став богаты, жівэ в ладных хатах,
Назапасыв валэка майно.
Но почвара другая – сэло вымірая,
А прічэна простая ек цвік: --
Свою мову забулэ, та могэлу бабулі
Ны помніть дывак – чоловік.
Нашчадкэ сучаснэ, свойіх продкув нышчасных,
Ны мають пошанэ до йіх.
Ныхочуть, нывдячнэ, шчоб дух йіх ныбачны
В жітті ныпростым допоміг.
Ідуть у сьвіт блудом і хутко забудуть
Мову свою і куточок…
А хто сьта забувая – той шчесця ны мая:
Він з гількэ зорваны лысточок.
Ёго носыть по сьвітэ – він налэжіть до сміття,
Бо ныма вжа в ёго коранів.
Памьять продкув храніта – вам подекують
дітэ,
Ны змінэвшім родный стороні !
П. Чічік. 2013р.
