Про люльку-- “тягло”.
Про люльку-- “тягло”.
(байка)
Дідэ старэйі, ныбэ цэцьку,
Смокталэ люльку з тютюном.
До дэму звэклэ шча з колэскэ,
Смарділэ потом і гумном.
Смачній за цэцьку була люлька—
Мінелэ жінку на “тягло”.
З-за люлькэ згэнув Тарас Бульба
Оть якоя люлька зло!
Чого “тяглом” прузвалэ люльку?
Про сьта поданне в нас було:
Пойіхав дід у ліс пуд, Вульку,
Но на біду забув “тягло”.
Воламэ хутко ны пойідаш;
Марців на могілкэ возэлэ.
Баз люлькэ Смарть прійшла до діда,
Напрудыв дід остатню сэлу:
--Тэ діда, Смартайко, послухай—
Шча мні хвілэну одпустэ.
Дозволь курнутэ, пухнуть уха.
Пособ—но люльку мні знайтэ.
Дід капшука з латухэ вэйняв,
А люлька там і ны пахтэть:
Пуждэ—но, Смартойко, е вэнён
Бо е баз памьятэ вжа гэть.
Свое тягло забув е вдома.
Дозволь варнутыся до хатэ.
Ек покуру—тогді, видомо,
Мана тэ можаш забіратэ.
--Хай буда так,--сказала Смарть.
--Шча нэгу дам тобі пожэтэ.
Тягло смокнутэ тэ шча варт.
Йідь хучий, бо чес біжэть.
А враштэ здарілась потіха:
Замісця тілько шчо мінулэ—
Воламэ дід так довго йіхав,
Шчо Смарть на возовэ заснула!
Дід побачів така діло—
Волэ роспрег, повів на луг.
Смарть на возовэ рухтіла,
А дід побіг во всайкі дух.
У хатку вбіг, знайшов “тягло”,
Укэнув в піч і пудпалэв.
“Тягло” сухоя зайнялось
І спалахтіла люлька в мэть.
А тут і Смарть ухату—тэць!
--Шчо, діду, тэ вжа накурэвся?
Ходім за мною, старэй грэць.
І так тэ довго забарэвся.
Дід кажа:-- Смартойко мое!
“Тягло” ныек е ны знайду!
А тэ трімай словца свое—
Ны покурэвшэ – ны пуйду!
--Ну, добра, діду ,--кажа Смарть,
--Тягло зробэ другоя тэ.
І ек покуріш – чес ны трать,
Клэч мана, шчоб ны квагурітэ.
Смарть пропала. Дід остався.
Взевся люльку він робэтэ.
І робэв яйі літ дасять.
І ны курэв. Бо хотів жэтэ.
Ны курэв дід , і ны нюхав
Тютюну смэрдяшчого
І забув про Смарть, хітруха.
З внучатамэ няньчівся.
ДІД МНЫГО ЛІТ “ТЯГЛО” ТЯГНУВ,
ТО ЕК ПОКЭНУВ – --------
СТИІЛЬКО Ж ЛІТ,
ЕК СМАРТЬ СВОЮ ВІН ОБМАНУВ –
ПРОЖЭВ НА СЬВІТЭ ХЭТРІ ДІД!
