Мое осынь
Осынь віку моёго вжа загленула в очэ,
І смуток на сарцэ покэнула.
Жыття довгу дорогу за свій вік е прокрочів,
І доводыв язэк мій до Кэёва.
Осынь віку моёго снігом голову вкрэла.
Затуманыла очэ слёзою,
Та хворобою ногэ в одну мэть пудкосэла.
Та маячіть дась Баба з косою.
Но мій розум ныхоча і душе протістуя,
Пуддаватысь настрою осіннёму.
До жіття е охочій, і до жінкэ Настулі—
Мэ ны раз шча насіння посіямо!
Сарца хоча любэтэ, по душам говорэтэ—
Хай в коханні воно здоровія.
Нам дытэй ны родэтэ, (ціта тэма закрэта)
Ала й осынню шча мэ дуріям!
П. Чічік. Студэнь 2014г.
