До Літа як до Неба

Зимова стежка-

встелена туманами.

Моє вікно - підрамник,

біле тло.

Так несміливо,

так рожево-зранено

блідий світанок

дмухає на скло...

 

Далеко так

Буремні Дні і Згарища...

Тут у щілинах -

сонні павуки.

І тліють -не горять-

буденні звалища

у клейстері

з вчорашньої мукИ.

 

Німі слова у мозку -

короїдами,

Бобри забрали пензлі -

на хвости.

Не вабить світ ні боєм,

ні коридами,

ні зустрічами ніжними

на "ти"...

 

Скрутитися б

манюсіньким калачиком

і наслухати так

із темноти,

як Хтось в мені

уперто гупа м"ячиком

об стіни Німоти

і Самоти...

 

Загубленим,

порожнім пароплавчиком

до Літа, як до Неба,

допливти.