До Літа як до Неба
Зимова стежка-
встелена туманами.
Моє вікно - підрамник,
біле тло.
Так несміливо,
так рожево-зранено
блідий світанок
дмухає на скло...
Далеко так
Буремні Дні і Згарища...
Тут у щілинах -
сонні павуки.
І тліють -не горять-
буденні звалища
у клейстері
з вчорашньої мукИ.
Німі слова у мозку -
короїдами,
Бобри забрали пензлі -
на хвости.
Не вабить світ ні боєм,
ні коридами,
ні зустрічами ніжними
на "ти"...
Скрутитися б
манюсіньким калачиком
і наслухати так
із темноти,
як Хтось в мені
уперто гупа м"ячиком
об стіни Німоти
і Самоти...
Загубленим,
порожнім пароплавчиком
до Літа, як до Неба,
допливти.
