Як ніхто

Старое. Осень 2015
 
Сум без приводу линув у білий день,
Він тепер за годину і не мине,
Оповила журба смутком із пісень
Всю мене…
І не хочу читати я у віршах,
Як зозуля в лісах не мені кує…
Щоби нам, щоби наше і щоб у нас -
Все своє…
Ти не сердься, що часом я не своя,
Що тремтить у печалі моя рука.
Вибачай і приймай, що глибока я,
Як ріка…
Та на дощик я схожа у тій журбі,
тихо мрію про ніжне таємне “ми”,
і коли мені сумно, кажу тобі:
“обійми…”
А зима ця коротка тай у вогні,
та натомість тепла і зиму б малу,
де у скроні шепочеш вночі мені:
“поцілуй…”
І несила надихатись, не зомлів,
Сніжним лютим, де гори цвітуть квіток,
Де удвох ми щасливі без зайвих слів,
як ніхто…