Бувай

П’ять хвилин до рани, до болю, або до волі,
тиск у грудях, в очах посивілий дим,
розлучальні вуста знов шепочуть тобі: ”Доволі”,
а благаючий погляд спиняє своїм “Не йди”.
Навіть сіль на вустах твоїх не така терпка вже,
як раніше, солона – звичайна тепер на смак.
Випадковий глядач, і той неодмінно скаже,
що я винна сама, так, як винна завжди сама.
Небо рветься і губить над містом нитки прозорі,
серце гучно скрипить, немов застарілий ліфт,
та летить у безодню, в самісінький край лавсторі,
й розбивається вщент, не торкаючись ні землі,
ані рук твоїх… А по колу повзуть трамваї,
чимось схожі на нас, самотні, пусті - дощить.
Зледеніли долоні. Шепочеш: ”Бувай… “
_________________________________”Бувай і
викарбовуйся в кожному завтрашньому вірші…”