Поема «Небесні Піренеї»

Душа грустит о небесах,

                                                            Она нездешних нив жилица.

                                                                       Сергей Есенин

 

Зупиняю миті щастя,

Бо так треба,

Відриваю шматок снасті,

Вудки неба.

 

Поринаю завжди в хмари,

Ті гарячі,

Нагнітає вітер мари,

На додачу.

 

Хвилю сила подиху дивує,

Забирає,

Мене там ,де печалі не існує,

Та звільняє.

 

Окови сонця янтареві,

Промінь радості,

Що розтопить кришталеві,

Миті святості.

 

Підводить результати,

Дня буденного,

Лине співчувати

Дням стражденного .

 

Зсуває шати золоті,

У скриню ночі,

Нагорне хмари молоді,

Заплющить очі.

 

Присниться дощ гнітючий,

Чорніше серця ,

Наносить рани жгучі,

Жаліше перця.

 

І встане у жахах сновидних,

Подарує день,

Позбавлених ознак огидних,

Наповнений натхнень.

 

Усе мине, як вітер суму,

В далечінь,

Прийде до неба ера суму,

З поколінь.

 

Замінять все Небесні Піренеї,

На всі людські віки,

Як Дон Кіхот для Дульсінеї,

Замінить зла зірки .

 

Настане та епоха назавжди,

Як аксіома,

Тепло закриє льди і холоди ,

Розтане втома .

 

Мускатне небо ,як плато,

Заслонить крик,

Пропустить вітер решетом,

Що в горах зник.

 

Завтра все не так погано,

Бо прийде ніч,

Поглине темряву органно,

Та іскри з свіч .

 

Куйовдить сонце хмари хутко,

Уносить в забуття ,

Заводить двигуни зі смутку,

Там де є життя

 

Блакитне полотно пензлюлує,

Пера й свободи майстер ,

Клумкові сніжно-білі хмари,

Як борода в Чугайстра .

 

Там звір страшенний з хмар повитий ,

 Біля проліта ,

Сховавши страх несамовитий ,

Забира літа .

 

Крутить оксамитові хмаринки,

Сипле цвітом,

Все рахує дні мого хвилинки,

Манить літом.

 

Віє теплотою та надією,

Надихає,

Все дивує дивною подією –

З рук тікає.

 

Манить все смарагдами на солнці,

З переливом,

І виблискує на моря боці,

Силою прилива .

 

Таємницю  все ховає ,

Від людей,

Що полюють на секрет ,

Сили ночей.

 

Визволяє із полону механізмів,

Тих сталевих пут ,

Все тримає серця ритми організмів,

Що ховають смут.

 

Заслоняє від атаки ,

Ворогів людини,

Закриває гірським пластом ,

У тяжкі години .

 

На верхівках сніг все грів ,

Мов білих яблунь цвіт,

Захищає від вітрів ,

Та дощей злих літ .

 

Заздрить силі гори Альпи,

Арарат, Урали,

Джомолунгма ріже скальпи,

Сипле попіл в рани .

 

Дивовижі мінералів ,

Криє у собі .

Міць металів і кристалів,

Точе далебі .

 

Чорний щит вдягла навіки,

Нерозламний,

Протікають долі-ріки ,

Вид оманний.

 

Та іспанська сила незалежна,

Ломить грані,

Залиша з собою обережно,

Сни останні.

 

Може сила неба у породі

Гір небесних?

Як кремінь ,тримає у природі,

Дух нескресних.

 

Бачу я на небі гори,

То душа незламна,

Життя спектаклю там актори,

Сила переламна .

 

«Все полину і покину …»,

У грози ,гармати,

У небесну полонину ,

Де все гоїть лати,

 

Сліз людських гарячих,

Горний небосхил ,

Мук чуттів незрячих,

Страх блаженних сил.

 

Небеса вендету не тримають,

Все лише купають у ріках,

Молоді роки ,що грають.

Сум й Нагорний Карабах....

 

Людина пане пред тобою,

На підніжжя гір,

Тих небесних , як рукою,

Огорне від звір .

 

Де твоє величчя пишне?

Ти ,Людино, встань !

За твоє те діло грішне,

Мало покарань .

 

Та гора - небесна сильна,

До нам прийшла с природи.

То людина з неї вийшла,

По кістках все ходить.

 

Впадеш пред могутніх схилів,

Серед хмар небесних,

Зляжеш за гріхи ,без сили,

У ярмах словесних.

 

Суд небесний над душою твоєю,

І над вчинками зроблять тобі.

Чи питати тобі катівнею,

Чи в Едемі - небеснім раї?

 

Ми прийшли на цей світ із землі,

Після смерті туди і підемо,

А душі ще блукати в пітьмі,

Чи спокою набути суджено ?

 

Чи на небо оспіване йти ій,

Чи  під землю на вічний вогонь?

Залишатися вільній і сильній ,

На руках у небесних долонь?

 

За справи твої,людино,

Небо винесе вирок тобі ,

І твоє життя ,неодмінно,

Не закінчиться тільки в труні .

 

Во їм’я неба

 

03.04.15