Не буде вороття

Десь із небес скрадалася гроза.

Як кинуто було: ти не потрібна.

Мовчав той ліс і плакала душа.

І погляд був насмішний і огидний.

 

Дорога йшла кривава до села.

Ступали ноги в пил. Не оминули.

Та жінка, що забавою була.

Яку за мить збезчестили й забули.

 

Хитався світ, неначе увісні.

Горіли зорі байдуже й далеко.

Майнула сіра постать у тіні,

зсутулених плечей - роками спеки.

 

...

Йшла до ріки, дивилася у даль,

згасало сонце там, за небокраєм.

За сімдесят - було уже не жаль,

років, що промайнули водограєм.

 

Щось привернуло погляд,- сивий дід,

немов жебрак ступав по тій дорозі.

Щось привернуло погляд,- з цих повік,

скупі, котились, не жіночі сльози.

 

Пронизливо поглянула, - невже.

Його життя так витріпало сиво.

Збриніло серце в спогад давнини,

де помирала та любов красиво.

 

Пройшла, схиливши голову, а дід,

із бородою, в зморшках сивини.

Пронизливо дивився їй услід,

забутої старої давнини.

 

Так дивляться у смерть, в кінці життя.

Збагнувши, що ця мить уже остання.

І все, чому не буде вороття,

людина має берегти ще з рання.