Не буде вороття
Десь із небес скрадалася гроза.
Як кинуто було: ти не потрібна.
Мовчав той ліс і плакала душа.
І погляд був насмішний і огидний.
Дорога йшла кривава до села.
Ступали ноги в пил. Не оминули.
Та жінка, що забавою була.
Яку за мить збезчестили й забули.
Хитався світ, неначе увісні.
Горіли зорі байдуже й далеко.
Майнула сіра постать у тіні,
зсутулених плечей - роками спеки.
...
Йшла до ріки, дивилася у даль,
згасало сонце там, за небокраєм.
За сімдесят - було уже не жаль,
років, що промайнули водограєм.
Щось привернуло погляд,- сивий дід,
немов жебрак ступав по тій дорозі.
Щось привернуло погляд,- з цих повік,
скупі, котились, не жіночі сльози.
Пронизливо поглянула, - невже.
Його життя так витріпало сиво.
Збриніло серце в спогад давнини,
де помирала та любов красиво.
Пройшла, схиливши голову, а дід,
із бородою, в зморшках сивини.
Пронизливо дивився їй услід,
забутої старої давнини.
Так дивляться у смерть, в кінці життя.
Збагнувши, що ця мить уже остання.
І все, чому не буде вороття,
людина має берегти ще з рання.
