Вчинки (проза)

Сива літня жінка вийшла з двору та попрямувала до алеї. До райцентру знадобилося. Колись чорнява та весела, з ямочками на щоках, тепер неначе несла тягар років за собою. Але все ще гарна та охайна, виважена, варта самого життя. Слідом з двору виїхало авто. Син Павло віз свою сім'ю до школи та на роботу.

- Ні ! Сказала я тобі ! - сказала, неначе прошипіла дружина. І авто плавно рушило повз старої.

Як було кинуто погляд. Лише один. Але кинуто. Біль душі затамував, і гострим проявом різонув по очах, а крізь них - у простір. Пекуче жадала душа сліз. Та не можна було. На вулиці. Чим заслужила таку образу. Неподобством ? Ні. Просто різнилися вони з невісткою. Були різні.

Літня жінка нахилила голову. Йшла не поспіхом. Біль різав груднину. Котив колом до сліз. Та не заплакала. Просто йшла.

На давньому пожовклому від часу фото маленький Павлик стояв біля батька та матері, чудернацький, в довгих шортенятах, тримав іграшку у руці. Як давно це було. Біль примушував терпіти. Коли це сталося ?

З приходом невістки Валентини життя почало змінюватися. Скандальна від природи, не наділена співчуттям, вона завжди шукала вади у інших. Ніби заглядала в їхні душі. А потім, все те сокровенне, що важило для тієї людини понад усе, вона вихлюплювала з брудом на поверхню. Малюючи вчинки інших на свій лад. Причіпляла ярлики до кожного. І то було все. Відтоді певна людина набувала у її уяві певних рис, і вона як рушій, рухала ними в потрібну їй сторону. Так сталося й з Ольгою - свекрухою.

Коли Валентина вперше переступила поріг їхньої оселі, перші її слова були:

- Мамо, відтепер Ви мені будете як подругою.

Ольга зраділа. Завжди мріяла про доньку, а бог подарував трьох синів. І хоча люди казали:

- Олю, та кого ж ти береш до двору ! - не послухала. Та і що мала вдіяти, коли син обрав. Та і якось складеться - подумалося.

Про вдаваний артистизм невістки - вона ще тоді не знала. Де треба - заплакати, інде - заскавуліти як цуцик, або прилащитися, випитати щось сокровенне. А потім з брудом та непотрібом, з величезною ненавистю, виливати це по околиці. Чужі думки, примащені, спотворені до невпізнання.

Жили від початку в хаті Ольги. Ольга не обмежувала молоду сім'ю. Сама зайняла маленьку кімнатку, а дві більших - надала в повне розпорядження сину та невістці. І хоча вони були прохідні, та скільки було треба. Ольга пройде до своєї відпочивальні, то й її не видно і не чути. Чи то читає ввечері улюблену книгу, чи то подивиться телевізор.

В Павла народилася донька. Бабуся була на сьомому небі від щастя. Перша онучка. Хоча в неї вже були два онуки, та дівчинка - перша. Завжди мріяла про дочку - подумки повторила собі. А як угледіла в чорному розтину брів, що дівчинка схожа на неї, то й взагалі душі не чаяла.

Часто згадувала онука Олена ту хатину потім. Кольорові бантики, прив'язані до бильця дитячого ліжечка: жовті та бузкового кольору. Бабусину гостинність та любов, ніжного погляду її очей. Як писала Ахматова у віршах: "Справжню ніжність не сплутаєш" ( "Настоящую нежность не спутаешь").

Час ішов. Молодій сім'ї хотілося жити окремо. Та й від початку обговорювалося, що це тимчасовий притулок. Почали будувати хатину, прямо побіля Ольгиної.

Якось одного разу, батько Павла Антон, пішов до холодильника вікрив дверцята та взяв до рук ковбасу. Наче нізвідки вискочила невістка Валька, підскочила впритул, засичала:

- Ти її туди клав, засци-матня, що береш.

Антон хоч і мав ваду до випивки і був залежний, та все ж очі від здивування округлив так... З такою відразою та виразністю були просичені ті слова. Вже й потім, згадував не раз, як такі слова невістка мала вживати до чужого батька. Хіба, інших не було. Та марне. З роками так вона підскакувала до дочки. Хапала її за волосся, патли, як вона говорила, і шипіла, неначе сичала:

- Ти моє не братимеш. Не їстимеш.

Час оминув усі негаразди. Поступово, оточуючі закривали свої думки від Валентини, прояви душі - і подавно. Від Павла вимагала не спілкуватися з матір'ю. А як угледить дітей, що спілкуються з бабусею, то бійки не минувати. То й доводилося ховатися поза садком, аби перемовитися словом, щоб мати не бачила.

Роки взяли своє. І вже відразу від поганих вчинків не можна було приховати.

- Твоя мати, - відьма. - Все повторювала Валентина. І на дні народження до сина Павла не можна було приходити до його оселі, бо то було Вальчине обійстя. А потім - й не можна було вітати взагалі. Валька заборонила !

- Це неминуче, - боронився Павло. - Мати та брат всеодно прийдуть привітати.

- Ні !.. - сичала з ненавистю Валька. - Я тут хазяйка !

Одного разу, аби привітати онуку з днем народження, Ольга вартувала на вулиці біля вбиральні, а потім, ставши навпочіпки, просунула поверх дверей гроші на подарунок, замотані в клапоть газетного паперу, аби Валька не бачила.

Так склалося життя. І з роками, з його вчинками, змінювалося ставлення одне до одного. І вже приязнь не знаходила свій притулок. Та чи варто все перелічити? А вихід один.

Немає нічого гіршого для матері, як відраза дітей. Тримаєш їх з дитинства на своїх руках, заглядаєш в очі, любиш. Вони виростають, та йдуть за іншою людиною. За якою? Це вже питання часу. Коли до хворої матері не приходять діти аби навідати, коли над почуттям жалю почуття остраху перед ненавистю, то що покладено на терези? Гідність, совість, боязкість? А життя триває... А потім проходить. (Воно залишає цю пустелю від недоїдків та зла, щоб піти у вічність, про яку ми, люди, не знаємо нічого.)