Жінка-горлиця, крила стомлені...
Жінка-горлиця, крила стомлені,
скроні віхола замела.
Тільки погляд м’який і сонячний,
ніби вчора весна була.
А в долонях тепла – незміряно,
бо ніхто його не забрав.
А у серці думок намріяно,
і ніхто їх не розгадав.
Вже підкрався під серце вересень,
струсив яблука всі в саду.
Чи почулося, чи наснилося,
а чи хто обіцяв: «Прийду…»
Літо бабине запізнилося,
жовтень золото розгубив.
Не здалося і не наснилося –
він приходив і він любив…
