Я прочитала твоє ім’я на червоних долонях вечора.

Наче вишите зорею, було написане твоє ім’я на пурпурових крилах вечірнього сонця.

А потім від тебе до мене надходили листи. Я їх читала і вірила їм — вони були теплими й солодкими, наче пізні брунатні вишні.

Я читала й читала твої листи знову й знову, наче їла ті дозрілі вишні. І солодка вишнева кров стікала по моєму тілу. І я тоді жила…

Листи твої до мене пахли медом. Я читала їх, п'яніла од них і засинала, повторюючи вже уві сні кожне тобою написане слово. А прокидалась у тебе на колінах.

Твої руки гладили мої плечі, твої губи торкались мого волосся, дихання твоє лоскотало мою шию, мої скроні й щоки. Очі твої були наповнені мною, наче слізьми.

— Так не буває, — говорила я.

— Що не буває? — запитували твої очі.

— Так гарно не буває. Це сон.

— Тоді це мій найкращий сон, — відповідали твої губи.

А руки твої теплим туманом огортали й кутали мене. І я знову засинала...

Не треба було мені говорити, що то був сон, що так не буває. Адже було! Бо інакше звідки я знаю, що твої долоні шершаві й пахнуть лугом?

А якщо це сон, то я засну, а ти мені наснись — чуєш? — знову наснись! Обов'язково наснись. І не дозволь мені прокинутись. І щоб я нікуди не пішла від тебе, обійми мене, огорни мене й закутай у своєму диханні, наче в теплому тумані...