Вже скільки впало їх у цюбезодню (з М. Цвєтаєвої)

Вже скільки впало їх у цю безодню,

Що кличе крізь росу!

Настане день, я зникну у Господню

Глибин Землі красу.

Застигне все: у співах, сварках вголос,

Що сяяло, рвалося.

Очей зелених мрії, ніжний голос,

Та золото волосся.

Життя, з солоним хлібом, знати треба, -

В днях забуття мине.

І буде все - як ніби -то, край неба,

І не було мене!

Мінливою, як діти, в кожній міні,

Недовго - злою,

Любила час, коли дрова в каміні,

Стають золою.

Віолончель, і кавалькади в хащі,

Дзвін Божий у селі ...

- Мене, залишать вже напризволяще,

В усій красі землі!

До вас звернусь - не знала в чомусь міри,

Чужі, свої?! - все знов:

Звертаюся за вибаченням... віри,

Провини за любов.

І день, і ніч, письмово, усно, шумно:

За правду - так чи ні,

Мені буває часто надто сумно

У двадцять... З маячні,

За те, мені пряма немилість біла,

До прощення образ,

За всю мою нестримну ніжність тіла

За гордий вид, що згас...

За швидкість тих подій, що з сліз дощем;

За правду, та за гру ...

- Послухайте! - Мене любіть, іще...

За те, що я помру.