Русалонька

Дихати нічим – вода проникає в легені,
руки безвольно коряться теплим хвилям.
Гірко вмирати на власній життєвій арені
і шепотіти в останньому подиху: «Будь щасливим».
 
Згадуй, як віддавала в безпам’ятстві голос,
як проміняла корону на привид кохання,
як танцювала – від болю тремтів кожен волос, -
як вишивала суперниці сукню перед вінчанням.
 
Згадуй: із рук сестер прийняла спасіння
і розчинилась рішучістю в чаді спальні.
Ні, їхні коси не стануть пустим падінням:
ще один подих дружини стане останнім.
 
Тільки підступна кров не скропила твоїх колін,
витекла свіжими ранами, зовсім позбавлена чарів.
Встигнеш почути крик жаху і тихий проклін
та схаменутись від власного серця ударів.
 
Кинута в море, на радість пущі і рифів,
згадуй, як говорила, підпалюючи мости:
«Нащо той голос? Тілом почну говорити.
Зможу по суші ходити – нащо мені пливти?»