Плачь поэта

Довірився наївно, співав тобі:

- О, моя Калліопо, ніжна Музо!

Та скоро вже на власному горбі,

відчув — обуза.

Широких крил ослабли мрії,

могутні сили втратили надії.

Не зміг, не встояв,

твої пробили серце шарми,

в життя впустив недобрі карми.

Мабуть що сили зла

на чорно ворожили,

вони ж бо душу і губили.

Тобою трується життя

й не спасає каяття.

Так, винен, винен сам...

не ту зустрів,

не тій я дороге довірив,

не тим очам,

не тим словам,

не тим рукам,

не тим ночам...

Так, винен сам...

Та краще б я

не в того Бога вірив.

Тепер чи зможу досконалості сягнути,

відчую чи тепло всіх слів,

зумію чи пізнати їх красу,

чи до сердець їх донесу...

-О, моя ніжна...!

Не так все мало бути...

Мабуть що сили зла

на чорно ворожили,

Мабуть що сили зла...

О, моя ніжна...,

і як же ти чинити так могла...