Плачь поэта
Довірився наївно, співав тобі:
- О, моя Калліопо, ніжна Музо!
Та скоро вже на власному горбі,
відчув — обуза.
Широких крил ослабли мрії,
могутні сили втратили надії.
Не зміг, не встояв,
твої пробили серце шарми,
в життя впустив недобрі карми.
Мабуть що сили зла
на чорно ворожили,
вони ж бо душу і губили.
Тобою трується життя
й не спасає каяття.
Так, винен, винен сам...
не ту зустрів,
не тій я дороге довірив,
не тим очам,
не тим словам,
не тим рукам,
не тим ночам...
Так, винен сам...
Та краще б я
не в того Бога вірив.
Тепер чи зможу досконалості сягнути,
відчую чи тепло всіх слів,
зумію чи пізнати їх красу,
чи до сердець їх донесу...
-О, моя ніжна...!
Не так все мало бути...
Мабуть що сили зла
на чорно ворожили,
Мабуть що сили зла...
О, моя ніжна...,
і як же ти чинити так могла...
