а ти...

Рожевим м’яким, з легким присмаком ночі,

твій обрій смакує під залишки «Отче…»

Можливий світанок – не скоєний злочин.

О… скільки нас є тут, до ранків охочих.

А ти вся така…

вся – жіночна занадто.

І чхаєш на все: на кордони, на варти,

на те, що відносно когось кожний п’ятий

так само на тебе готовий начхати.

А ти (від вершин, де рубають смереки –

до вибухів, що не минають лелеку)

запродана з нами від снігу до спеки.

Вся…

по сантиметру…

від неба – до пекла.

А ти…

ти – звичайна…

звичайно, не вирій.

Колись, поховавши і нас, і зневіру,

дощами змиваючи кров, будеш щиро

чекати лелек, зголоднілих до миру…

…колись…