Осінь повзла світом
Осінь повзла світом. Мокра, холодна й пізня - наче важкою вологою ганчіркою, вона накривала все на своєму шляху. Стогнали голі дерева - од холоду й наготи тремтіли під колючим подихом скажених вітрів. А ті, наче люті й голодні собаки, обривали поодиноке листя на тонких чорних пальцях мовчазних осокорів та сонних кленів. Вітри гнали й котили увесь світ у зиму...
У вечірньому місті не пахло вже нічим - бо все одмерло чи заснуло. Довкола стояв лише нестерпний вологий присмак, який холодними чужими руками залізав за комір, під светр, неприємно обнімав за плечі. Хотілось чогось солодкого й гарячого, і щоб до когось рідного пригорнутись...
Тепла хотілось усім - птахам, очманілим од холоду перехожим, безпритульним собакам на порожніх зупинках. "Обніми мене й забери до себе!" - благало все довкола. І ті, хто чули це нестерпне благання, забирали з кінцевих зупинок безпородних самотніх собак, ховали собі за пазуху нещасних покинутих кошенят, купляли гарячу каву жебракам у скверах, а самі кутались у довгі вовняні шарфи...
Пізніми осінніми вечорами щастило лише закоханим та водіям тролейбусів - парочки гріли одне одного солодким диханням, а водіїв зігрівали електропечі коліщато-рогатих тварин. Електровагони здавались драконами з огризками крил на спинах, і в черевах цих фантастичних тварин рятувались од сльоти й вітру люди. Хтось, може, й думав, що то пасажири, але насправді то пізні самотні душі грілись й шукали притулку чи порятунку од ненависно-ненаситної пропасниці осені...
Гріти й зігрівати одне одного – єдине, що лишається живій душі посеред цієї мокрої й холодної вистави, яку хтось, зовсім байдужий до милозвучності, назвав осінню. Мало би бути щось м'яке та тепле в цій ніжно окресленій назві - щось затишне й по-доброму печальне. Воно таки й було та й залишилось десь там, на початку вистави, коли клени хитали жовтими головами, а берези тріпотіли золотими кучерями. Якось все швидко минулось, наче світанок, й вмить стало мокрим, холодним і темно-густим, наче холодний кисіль, який внесли з темного льоху…
Он осінь повзе світом. Важкими, мов олово, пізніми вечорами заповзає вологим холодом за кашеміровий комір светра, хоче обняти й пригорнути до своїх вологих грудей. Ніхто не хоче. Люди ховають обличчя в шарфи, вдихають рештки кавового затишку, що увібрався в товсті вовняні нитки й сховався між лицьовими та виворітними...
А хтось же вигадав осінь й вдихнув у неї холодні вітри! І цей хтось заодно навчив нас в'язати шарфи, пити каву, помішуючи її тугими паличками кориці, ховати носи у високі, наче мури середньовічних замків, коміри светрів та одчайдушно горнутись одне до одного. Може, якби не було холоду, ми не пізнали б краси теплих обіймів посеред сердитої на все святе й тепле безлистої негоди?..
Осінь... Відірватись самотнім безколірним листком од осиротілого дерева й прибитись до чиєїсь теплої щоки - й отак зимувати, відчуваючи небайдуже тепло замість вологого ганчір'я розлюченої тітки пізньої осені. Може, якби її теж хтось полюбив та закутав у теплий шарф, то й вона б стала солодкою та доброю? Розніжилась би в чиїхось теплих обіймах, як цуценя за пазухою у доброго перехожого.
Люди добрі, підберіть та полюбіть цю безжальну осінь, яка вперто повзе світом, тікаючи сама від себе у зиму...
