Із прологів ростуть епілоги,
як зерно проростає в траву.
Простели мені роси під ноги
як до літа колись доживу.

Сині обрії, юні розмаї
поверни. Приголуб, пригорни.
Мені іншої долі немає,
ніж тобою наповнені сни.

Ворожи мені щастя роменом
у полоні весняної мли.
Ті шляхи, що лишились для мене
білим цвітом черемхи стели.

Лепехою уквітчуй підлогу,
мов у "вербну неділю"... Мине
все. З прологів ростуть епілоги
й нову повість ніхто не почне...