Осіння кава
Будь ласка, кави. Із відчаєм, якщо можна.
Там, пане, осінь у вікнах стоїть смутна.
Тепер лишилось меч заховати в ножна
і розчиняти сльози в ковтках вина.
Золотокоса (в барвах чужих агоній),
нестримно ніжна вбивця тепла і слів.
Хода її німотою скувала скроні,
політ її переписує відлік днів.
О, що за кара – дихать її вітрами,
і що за горе – снити в її дощах.
Ранковий іній заволодів містами,
по краплях світло сховане у свічах.
Спадають ночі темрявою і страхом,
минають дні щосекунди зі змахом вій…
І я лечу перелітним самотнім птахом
у прірву спогадів і нездійсненних мрій.
Ви, пане, вибачте – час не для сентиментів.
В зрадливих променях грітись уже дарма.
Хіба нам мало ще болісних фрагментів?
Будь ласка, кави. Відчай доллю сама.
