Осіння кава

Будь ласка, кави. Із відчаєм, якщо можна.

Там, пане, осінь у вікнах стоїть смутна.

Тепер лишилось меч заховати в ножна

і розчиняти сльози в ковтках вина.

 

Золотокоса (в барвах чужих агоній),

нестримно ніжна вбивця тепла і слів.

Хода її німотою скувала скроні,

політ її переписує відлік днів.

 

О, що за кара – дихать її вітрами,

і що за горе – снити в її дощах.

Ранковий іній заволодів містами,

по краплях світло сховане у свічах.

 

Спадають ночі темрявою і страхом,

минають дні щосекунди зі змахом вій…

І я лечу перелітним самотнім птахом

у прірву спогадів і нездійсненних мрій.

 

Ви, пане, вибачте – час не для сентиментів.

В зрадливих променях грітись уже дарма.

Хіба нам мало ще болісних фрагментів?

Будь ласка, кави. Відчай доллю сама.