ДИФУЗНО СУТІНЬ РОЗТЕКЛАСЯ СВІТОМ....

Дифузно сутінь розтеклася світом,
холодний вечір на молочнім тлі.
Мов письмена наскельні неоліту -
морозні квіти інію на склі.

І кожна думка і хвилина кожна
в якомусь невловимім воротті
вертають давнє. Містом цим порожнім
блукають ноти в вічній самоті.

Сплять вулиць накрохмалені манжети
із запонками жовтих ліхтарів...
Поете снів, не віриться, що вжЕ ти
в своїм вогні пекельнім догорів.

Брини, лунай ще, пісне невесела, -
в краю оцім давно так повелось.
Крізь сніг і час щебече філомела
про те що в літні ночі не збулось.

Маленька пташко, не знайти отвіту
чому так сталось, в цій зимовій млі.
Дифузно сутінь розтеклася світом,
і бродить сум дорогами Землі.