Поэтическая дуэль

хочу на остров, туда где нет людей!
не замечать ни времени , ни дней
лежать и думать слушая прибой.
хочу туда где можно быть самим собой.
мечтаю на песке писать стихи
там волны плещут,критики мои
нахлынули, от строчек не оставя ни следа.
пиши душой , ты знаешь это была ерунда
я буду солнце долго провожать за горизонт
какие облака! стою красою их заворожен!
а утром буду с не терпеньем ждать рассвет
я им не любовался, много грешных лет
я сочиню молитву о себе и от себя
в ней места нет для корысти , похабства ,зла
в ней любованье этой девственной землей
та что не знает варваров таких, как мы с тобой
мечта твое предназначение так и останется мечтой
той что согреет хмурою порой 
пусть сто дорог в десятки лет я обойду
найду отдушину, найду свою мечту!

Коли цар пітьми із полону звільнить Персефону,
і ліс оживе чарівливим багатоголоссям,
знімай із чола чи терновий вінець, чи корону –
дай вітру вплітати історії в хвилі волосся.
 
Розкинувши руки, пливи навпростець через хмари,
тумани розріджуй, топи запізнілі сніги.
Дай проліскам ніжності та викорчовуй почвари,
ламай ланцюги холодів, поки стане снаги…
 
А ти все ховаєшся в чад опівнічних ілюзій,
коли сам світанок за вікнами німо кричить,
коли вся природа благає у єдності й тузі,
хоч вічність твого панування для неї лиш мить.
 
Вже Еос пірнула за хмари, сполохана днем,
і впали фіранки, і тріснуло скло - захлинайся:
повітря морозне налите гірським кришталем,
щоб кожна краплина роси скам’яніло благала тебе:
                                                                «Прокидайся!»
 
Лиш стан розімлілий не вірить в майбутню провину,
ти прагнеш не чути страждання оголених віт.
Тож спи, відпускаючи в прірву єдину хвилину,
коли твоїй владі міг належати світ.