Кугаевский Александр
Камянеры. (Иван Франко)
29 июл 2022
Каменяры (Иван Франко)
Я видел странный сон. Как будто предо мною
Безмерная, пустая, дикая стена1
И скованный, стою я перед той стеною,
Под высочайшей каменной скалою,
Повсюду - тысячи таких же, как и я.
У каждого чело и жизнь и скорбь изрыли,
В глазах у каждого любви пожар горит,
И кандалы, как змеи, руки всем сдавили,
И плечи, как один, все долу наклонили,
Ведь бремя страшное на всех на нас лежит.
У каждого в руках железный тяжкий молот,
И голос сильный сверху, словно гром, гремит:
"Скалу крушите! Пусть ни жар, ни холод,
Не остановит вас! Сносите жажду, труд и голод.
Ведь вам начертано сию скалу разбить".
И все мы как один тут руки вверх воздели,
И тысяч молотов раздался гул вокруг
И в тысячи сторон обломки полетели
Скалы; с отчаянною силой загремели
Из раза в раз удары наши о скалу.
Как водопада рёв, как битвы клич кровавый.
Гремели наши молоты из раза в раз;
И пядь за пядью мы пространство добывали;
И хоть увечья нам те скалы даровали,
Мы дальше шли, ничто не останавливало нас.
И каждый понимал: ни славы нам не будет,
Ни памяти людей за сей кровавый труд,
Что лишь тогда пойдут по сей дороге люди,
Когда пробьём её и выровняем всюду,
И когда кости наши тут, под ней, сгниют...
Людской мы славы совершенно не желали,
Ведь не герои мы и не богатыри.
Нет, мы - невольники, хоть добровольно взяли
Себя в оковы. Мы рабами воли стали:
Мы на пути прогресса лишь каменяры.2
И верили мы все, что нашими руками
Мы разобьём скалу, раздробим мы гранит,
Что кровью собственной и нашими костями
Построим твёрдую дорогу,3и за нами
Жизнь новая грядёт, добро на свет спешит.
И все мы знали: где-то там, в том свете,
Что брошен нами для работы, пота, пут,
По нам льют слёзы мамы, женщины и дети,
Что други с недругами гневно нас в беседе
И порицают, и дела наши и цели все клянут.
Мы знали это, и душа у нас не раз болела,
И сердце рвалось наше, траур грудь сжимал;
Но нет, ни слёзы, ни печаль, ни жгучая боль тела,
Ни проклинанья нас не отвлекли от дела,
И молота из рук никто не выпускал.
Вот так мы все идём, в одну общину слиты4
Святою мыслию, а молоты в руках.52
И пусть мы прокляты и миром позабыты!
Скалу мы ломим, правды будет путь пробитый,
Проляжет счастья путь на наших уж костях.
[1878]
Каменярі (Іван Франко)
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод.
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий.
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють…
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,43
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]
Почитайте стихи автора
Наиболее популярные стихи на поэмбуке
