Щойно сонце змінили зірки, 
Загадкові перлини знову прийняли варту. 
У вікні силует, зажуривсь в самоті,
То є жінка-матір солдата. 

Похмурий годинник відраховує час, 
На мій погляд, досить невпинно. 
А стрілки навпроти безжально стоять, 
Рахуючи сльози стрімкі щохвилинно.

Біда, відпусти! Щастя, поквапся! 
Адже зачекались стільки домів. 
Кате, полиш, чи, може, отямся!
Поверни матерям вцілілих синів.

Зоре-перлинко, як побачиш дрімоту, 
Даруй матері тій сон наяву.
Нехай на хвильку відчує рідні долоні,
І візьми їх обох під турботу свою.

Світанок.
Силует ніби дрімає,
Посмішка ніжна огорнула вуста. 
Здається, вона засинає..
Мабуть, синові відчиняти втікла.