Оаза вокзалів.

Вона не посміхалась у відповідь,
на епос про її чесности, гарячі погляди.
Коли усе болить й потреба в догляді,
була найближчою - свою дарувала відданість.

Не їздила у купе. Дистанційно любила людей.
Їла ч’ерешні гарячно, зїдаючи лиш половину,
пригощала дітей, згадувала свою родину - 
повітряний замок із сином,собакою, незнайомцем.

Вона не уміла відпускати легко, довгі прощання.
Обіймав її, цілував лоб, руки, безпорадний погляд...
кутики губ, закликанням проклинали, д’алекий потяг.
Ти не покинеш дім, якщо відчинила двері.

Вона розмовляла тихо, але із надривом.
Емоції, міміка - приховані тінню опівдні.
Аквамарином її очей приспаний,.. півні
дарма старатимуться, вже не прокинешся.

Вже й не згадаю її одягу, голосу, імені.
Лише тонкий,,вічний, спогад близькості,
см’іливІ слова, дотики,без стриманості.
Вона була і є, буде - поки горить камін.