(Не)Утопія.

Я пам'ятаю, як її побачив вперше.
Втілений у ній ідеал й думка:
"Боже. 
Я ж нігіліст, але ти мій друг.
Невже безкоштовно даси найдорожче?"

Я не умію кохати і засипав серце землею,
коли копав для себе могилу й наспівував,
у зливу,
пісні про щасливих. Що не досягнуть апогею.
Це все тому, що у себе, беззаперечну віру мав.

Я побачив її і вона мені посміхнулась,
подумав: "Якщо ось тепер підійду
скажу,
я тебе люблю, порятунку вже не знайду,
бла-бла-бла й що шляхи наші зіткнулись"

Вона подивиться на мене й подумає:
"хм, він точно телепень, але чому б і ні
мої дні
нудні, а він здається, такий неправильний"
Вголос скаже - прийми згоду, як подарунок.

І ми будемо мати такі правильні стосунки
ми будемо знати, нам усе скажуть поцілунки
візерунками
смуток, передбачать, як кару за обман,
але до того часу, розділимо на двох запал.

Від її співу прокидатиусь кожного ранку.
Готуватиму їй, коли їстиме читатиму вголос Кафку
Сартра,
фіранку, відхилятиму на її улюблених 23 градуса,
і ніколи, не відчую до неї ненависті.

Вона ходитиме для мене в панчішках.
Буде у формі, читатиме, ходитиме пішки,
оберігатиме ніжки,
щоб у ліжку, кожного разу бути музою.
Зробить усе, до чого ніколи б не змусив я.

Ми вивчимо одне-одного досконало.
Наші діти будуть майбутнім світу
й покинуть освіту,
але на обід у свята, будуть завжди вдома.
Розлучити нас зможе, не смерть, а втома.

Але тепер я пройду повз неї й мовчатиму.
Наші погляди зіткнуться, а я й не спинюсь,
сміюсь
боюсь, цураюсь. Їй я завжди допомагатиму
за утопію, яку із нею колись не втрачатиму.